Панас Мирний, Детальна інформація

Забезпечити матеріальні блага, на думку Жука, можна одним шляхом — революцією. Ось чому він сміється з мирних засобів боротьби, які пропонує Телепень: «А через скільки літ ти повернеш людські голови на сей шлях? — спитав Жук. — Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. А я, Петре, тепер живу... сьогодні живу — і сьогодні нема мені чого їсти, немає хліба сьогодні... Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні здихаю з голоду?!» [1, 114].

Жук не збирається схилити Телепня на свій бік. Він розуміє, що шлях революційної діяльності інтелігента-різночинця пов'язаний з великими труднощами і потребує людей сильних духом і фізично. М'який, вразливий, незагартований життям, Телепень не підготовлений до рішучих дій. Життя Жука між селянами і робітниками допомогло йому ще більше пізнати і полюбити простий народ, який навіть в умовах жорстокого гніту, щоденних злиднів і бідувань не загрубів душею: «Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик», — говорив Жук, і в цих словах відчувається добра душа та серце самого героя, такого непривітного і грубого зовні, такого фізично сильного і морально несхибного. Тому, коли його заарештували, з камери проривалася пісня — свідчення незламності героя.

Багато місця у повісті відведено розкриттю становлення характерів героїв. Уже в шкільні роки кожний з «товаришів» мав свою лінію поведінки, вдачу й уподобання. Різниця світоглядів стала виразною в гімназійні роки; університет остаточно утвердив їхнє ідейне розходження. Жук і Телепень співчувають людському горю, шукають найбільш ефективних шляхів служіння народові, готують себе до активної суспільної діяльності на користь прогресу. Натомість Шес-тірний і Попенко ненавидять народ. Вони користолюбні, егоїстичні, типові кар'єристи. Донощик Шестірний мріє про високу урядову посаду, Попенко — про парафію, де він міг би вести сите, паразитичне життя.

В гімназії Шестірний вистежував своїх товаришів, підслуховував розмови і доносив начальству. То він доніс на Жука за читання

327

ним забороненої літератури і революційні думки, за що того було виключено з останнього курсу гімназії як неблагонадійного. «Собакою, блюдолизом», «ієзуїтом поганим», «поганню» назвав Шестірно-го Жук за його «бурхливу діяльність».

Змальовуючи черству, безжалісну натуру Шестірного, письменник широко використовує засоби мовної типізації. Там, де справа торкається власних інтересів Шестірного, мова його стає то улесливою до рабського плазування, то грубою, пересипаною такими словами, як «проклятий», «прожора», «класти», «украв» у значенні «їсти», «з'їв». Грубість мовна підсилюється окличною інтонацією, короткими фразами типу: «як же!», «чорт не видав» та ін.

Характер і вчинки Попенка не відповідають його сану. На пораду Жука зробити благодійну справу — відкрити народну школу — Попенко відповідає: «Ту-у-ди!..— Ради чого я це все буду робити? Що воно мені хліба дасть? Грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали! Прийдеться йому, коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з наученій твоїх він поглумиться» [1, 99].

Розкриваючи такі риси Попенка, як жадність, зажерливість, письменник дає його портрет: «Очі і зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими зубами; пучку другої руки він смачно обсмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тільки лисніла ним» [1, 87].

У портретній характеристиці негативних персонажів письменник використовує емоційно насичені порівняння, розраховані на те, щоб викликати в читача почуття огиди, зневаги до них. Очі Попенка «застряли» в книжці, «як гостра стріла»; він поспішає на заняття, «як опечений»; постать Шестірного ворушиться проти вікна — чорна й непривітна, «як тіні павука-тарантула».

Шестірний — тендітний, випещений, прилизаний панич. На ньому «сорочка як сніг, каптан новесенький, усе на ньому чисте — випрасуване, а лице його біле-рум'яне, очі — з зеленим виблиском, зуби — дрібні та білі, як перли».

Широко вживаний білий колір у змалюванні портрета негативного персонажа — цікавий художній прийом, потрібний авторові для того, щоб протиставити білій чистій зовнішності його брудну, темну натуру. При змалюванні портрета Жука автор, навпаки, користується епітетом «чорний», «пикатий», «по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; під носом висипався чорний пух» [там саліо].

Непривабливий вигляд героя доповнюється описом його^одягу. Жук «такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята». Проте в його постаті відчувається велика фізична й духовна сила, міцні воля й характер. Неприваблива зовнішність контрастує з благо-

328

родством і красою внутрішнього світу Жука, що з гімназійних років замислюється над долею народу, своїм призначенням у житті.

Статичні портрети Шестірного і Попенка підкреслюють їхнє мирне, безбідне життя. Через те і дійсність своїми гіршими сторонами не залишила відбитку на їхній зовнішності.

Динамічні портрети Телепня і Жука увиразнюють соціальні умови, життєві труднощі, з якими стикаються герої. Громадська діяльність позначилась не лише на їхніх обличчях, а й на рухах, манері поводження тощо.

Телепень не підготовлений долати труднощі, які створював царський уряд своїм політичним опонентам. Через те перші несприятливі (тюремні) умови позначились на його фізичному стані: «Лице — сухе і чорне», «...Очі горять — то був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага палила його уста, — вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, — аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялись з-під сухої товстої шкури; одні очі горіли болісним світлом, білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрач-ки тліли, як згасаюче вугілля» [1, 97].

Фізична праця зміцнювала Жука, робила його здатним у разі ув'язнення перенести будь-які труднощі. Це виразно позначилось і на його портреті. Після тривалої розлуки Петро зустрічає свого товариша фізично сильним і загартованим. Тому й арешт Жук переносить мужньо, не втрачаючи ні оптимізму, ні віри в торжество справи, якій він присвятив своє життя.

Петро Телепень і Тимофій Жук — типові образи української різночинної інтелігенції. Автор не ідеалізує її, історично правдиво наголошуючи її сильні і слабкі сторони.

Тверді переконання, моральна витримка, послідовність у боротьбі, любов до трудового народу, відмова від особистого щастя заради загального добра, глибоке знання життя народу — такі нові риси, характерні різночинській молоді, які так переконливо і високоху-дожньо показав Панас Мирний у повісті «Лихі люди». «Панас Мирний (Афанасій Рудченко) належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології, — писав І. Франко. — Його талант досить широкий і обіймає з однаковою силою типи людові, як і типи з інтелігенції»1.

Повість «Лихі люди» є першою в українській літературі, де відтворено картину суспільного життя 60—70-х років XIX ст. і подано образи різночинної інтелігенції — нових людей, які відповідали вимогам того часу і були зразком, гідним наслідування. М. Павлик дав

'Фракко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 342.

329

повісті «Лихі люди» високу оцінку за актуальність, художнє новаторство, психологічний стиль і поставив її в один ряд із найкращими європейськими творами «новішої реалістичної школи».

РОМАН ПАНАСА МИРНОГО ТА І. БІЛИКА «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»

Написана 1874 року повість «Лихі люди» була опублікована 1877 року в Женеві М. Драгомановим. Там же 1880 р. вийшов роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», над яким письменник з братом працювали чотири роки (1872—1875). Поштовхом для написання ро-ману стала подорож Мирного з Полтави до Гадячого з метою «роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його «слушним часом», яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами; з ] його злигоднями і щасною долею...» [2, 10].

Результатом цієї подорожі став нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», опублікований у журналі «Правда» (1874) без підпису автора. В ньому Мирний відтворив свої враження і спостереження від подорожі, а також історію, яку він почув від візника, про відомого на всю Полтавщину розбійника Гнидку, засудженого на каторгу.

У своїй розповіді візник змалював Гнидку в усій його психологічній і соціальній барвистості. Мирний був уражений тим, що, розповідаючи про злющого зарізяку, візник, здавалося, співчував йому. Особливе здивування викликало в подорожнього те, що візник не пропускав найдрібнішої позитивної деталі розбійника: працьовитість, талант згуртовувати навколо себе людей, природжений розум, здатність на глибокі почуття до дружини, прояви людяності, ніжності і благородства. Панас Мирний зацікавився особою Гнидки, який у його пам'яті «зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну його спомину».

Почуте в дорозі письменник намагався проаналізувати вдома, проникнути в складність суспільних явищ, знайти коріння, що породило Гнидку-розбійника: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з його людяністю, викинув з себе такого зарізяку? Хто повинен дати на це відповідь? Етнограф? Психолог?» [2, 26].