Панас Мирний, Детальна інформація

— То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова...» [2, 346].

Чіпка розуміє, що сам не впорається з громадськими проблемами:

«А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати...» [2, 331].

У Чіпки відбирають землю. Він зламався й гурт кріпаків, випущених «на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку [...] — шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротити ті два тяжкі роки, котрі вони повинні були одробити...» Він робить ще пару спроб домогтися справедливості. Та все марно. «Де та правда, по котрій нам велено жити, де вона ділася? Хто її вкрав у нас? Куди вона збігла?.. » Відповідь ішла десь далекими крутими стежками, а дійсність малювала цілу панську облаву на правду, «усі налягли на нашу шию».

Всі кривди, свої і людські, лягли на душу і вимагали помсти і потреби відібрати своє. Мирний показує складність і суперечливість його почуттів, боротьбу думок, душевного настрою початку його нової, злодійської біографії.

«Тепер вони йшли мовчки. Три вперед: Чіпка позаду нога за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: куди се?., чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка і тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, обдурений підлеслою думкою, забиває в серці страшне почуття...

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...

Чіпко, ходім! — гукнув йому Лушня.

Що?!

Гуртом свого одбирати...

Чіпка став, задумався...

Ходім! — одказав якось глухо» [2, 223—224].

340

Нехіть, сумнів, страх, брак волі, механічні, підсвідомі рухи, терзання, вагання — все перемогла одна фраза «свого одбирати». Це був своєрідний моральний дозвіл, поширений серед селянства після реформи, коли брати чи красти панове вважалося способом повернути своє: «Панське добро — то й наше добро, бо то наша праця, а земля божа... ми не крали в пана, а своє брали й вертали собі...» [З, 62], — казав Микола Джеря осавулі.

Чіпка виправдовує свої вчинки тим, що грабує награбоване, кривдою нажите. «Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо», — відповідає він на докори Галі.

Стихійний, непослідовний, малоусвідомлений протест Чіпки — реальне відбиття сили і слабкості народжуваного селянського руху в перші десятиліття після реформи. Перед нами — глибоко реалістична картина селянського злиденного життя в умовах напівфеодального капіталістичного села з усіма його суттєвими соціально-побутовими рисами. Чіпка є одним з найактивніших представників цього села. Невипадково всі свої розбишацькі вчинки він пояснює соціальними причинами. «А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив одно тільки слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспівали?» [...] «Бун-товщики!.. Розбишаки!..» За ними й сила... били нас, нівечили, знущалися перед усім світом... Так оце правда? Це вона? Ні, Тимофію! Коли так... Не даєш ласкою — оддаси силою!» [2, 254].

У сутичці з солдатами Чіпка одержав трагічний урок. Він залишився сам проти великої сили. Його заклики до селян триматися разом не доходили до людей, які розбіглися хто куди. Рабської покори, страху перед начальством Чіпка не розумів, не сприймав і ненавидів. Героїчно переніс покарання:

«Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий... Повів він страшними очима по всій громаді... Обняло його зло нелюдське, серце в його вило; душа палала... Він стискав зуби. А вони? ...вони? Слова доброго... смітнини послідньої не стоять! Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати! Від болю він кусав собі нігті, пучки... А ти, дурню, водився з ними!., повірив, що й воно люди?.. » [2, 243].

І він з новою силою почав грабувати й убивати. Прагнучи людям добра, він чинить зло. І найстрашніше, що це зло б'є по його найрід-ніших — матері й дружині. Та й сам він не почував себе затишно. У розділі «Сон у руку» Мирний відкриває перед нами справжнього Чіпку, з муками совісті, які не полишають його ні вдень, ні вночі. З великою художньою майстерністю автор подає картину сну, в якому Чіпка дивиться на себе збоку і оцінює свої вчинки: «Ось блиснула іскорка — і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придив-

341

ляється Чіпка... Це ж я ... я!.. — скрикує, — а підо мною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть...»

З неймовірними труднощами він піднімається з прірви, щоб впасти вдруге, тепер уже остаточно. Двобій Чіпки з політичною системою було програно. Засоби протесту і корчування кривди, обрані Чіпкою, виявилися абсолютно непридатними для цієї справи і дали протилежний результат: зло породило ще більше зло, кривда — більшу кривду. Жертвами стали невинні люди, а найбільше — сам Чіпка. Сцена відправки розбійників до Сибіру й прощання з ними селян розставляє все на свої місця щодо індивідуальної та суспільної суті образу Чіпки:

«Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів, подавали їм на прощання — кожен по І своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розби--І шаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд...» [2, 369].

Навіть у такій екстремальній ситуації він, сильний і незламний, І замість каяття кидає на людей «грізний погляд». Жаль, гнів на людей, «хижа туга» не поступилися любові і християнському всепрощенню. Тому й залишається він сам на сам з ними — не прощений людьми, І не благословенний матір'ю. «Не знайшлося душі, щоб підійшла до І нього — попрощалася...» [там само]. І тут вже не йдеться про] страх селянської маси, її покірність і рабське терпіння.

Надто страшні злочини вчинив Чіпка, порушивши найголовнішії християнські заповіді — шануй матір свою, не убий, не укради, —| щоб без покаяння простити його.

Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких містить собі низку окремих епізодів-новел (усього — ЗО) зі своїми назвами і І тематичною завершеністю. Це дало можливість переходити від однієї! ситуації до іншої, від зображення Чіпки до життя в широкому планьї У романі чимало різних позасюжетних сцен і ситуацій, які можуть! здатися зайвими, непотрібними, однак усі вони виконують важливу! роль у зображенні конфлікту між полярними силами суспільства —| народом і панами; визискуваними і визискувачами.

Масштабність твору і порушені в ньому проблеми соціально-психо-| логічного життя народу дали підстави історикам літератури віднести його до жанру епопеї. Перед нами доля всього народу, історичним процес зародження, утвердження і розкладу патріархально-кріпос-| ницького соціально-економічного устрою. Кріпацтво знищене -кріпацтво продовжується — в новій іпостасі, в нових конфліктах, новому устрої. Про це говорить символічна картина опису Чіпчиноїі хати, в якій «одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по городу, що ввесь заріс бур'яном, як лісом. Через рік веселе колись

342

місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ» і як контраст до неї «видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац — у позолоті, у розкошах. У ньому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предво-дитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки... устала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...» [2, 365].