Панас Мирний, Детальна інформація

Відповідь на ці питання Мирний знаходить у соціальних підвалинах часу, в підпільній його основі: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту, — пригніченого усяким панством...» [там само].

Чутки про розбійника розносилися з села в село, з міста в місто і «почали нарощувати собі таку славу, якої Гнидці, може, і не снилося». І не можна поручитися, що через 20—ЗО років Гнидка-розбійник «не займе рядом місця з яким-небудь Гаркушею, Загорним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Ук-

330

раїні яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?..» [2, 26—27].

З усіх чуток Мирний підібрав потрібний матеріал (про кмітливість, жорстокість, про знущання над матір'ю, про кохання до дружини) для створення образу людини, якій не було чуже усе людське. Так з'явилася повість під назвою «Чіпка».

Мирний надсилає повість на рецензію братові Івану Білику (І. Руд-ченку), який «немало у ті часи писав усячини: і публіцистичні статті до часописів на пекучі нужди свого народу, що вийшовши на волю, вимагав улаштувати і свій добробут, і свою освіту, і досліди та розвідки про його окремі нужди в його громадському житті (от як про чумацтво), збирав народні твори (казки, пісні), перекладав на свою мову вірші значних поетів Слов'янщини» [7, 288]. Іван Білик зібрав 1800 нових варіантів українських казок; 1867 р. виступив у газеті «Киевлянин» зі статтею «Зтнографические работьі в Западно-Русском крає в течении 1866 г.» про наукове і політичне значення народознавства; «Чумаки» — про походження назви «чумак», про побут, звичаї чумаків, навів зразки чумацьких дум. Пізніше він видасть цінний збірник «Чумацкие народньїе песни» (1874), вперше застосувавши власну систему та подачу фольклорного матеріалу (за змістом, варіантами).

Упродовж 1868—1870 рр. І. Білик опублікував чимало віршів, що були наслідуванням фольклорних зразків та поезій Шевченка, проти якого (наслідування, епігонства) він так безапеляційно різко виступав як літературний критик у 1871—1874 рр. у журналі «Правда», де вів рубрику «Перегляд літературних новин».

І. Білик картав епігонство українських поетів, які під маскою «народності» видавали свої примітивні писання «під народ», трактуючи його як зовнішнє маскування в народний одяг: «Не світом каганчика свого світити громаду, а світом праведним сонця, — закликає він письменників, — науки, просвіти — та освітити не з одного, а з усіх боків, щоб і сама громада гаразд таки себе побачила і спізнала, і щоб сторонні люди мусіли на неї глянути».

У статті «Обзор литературьі словян» на основі аналізу історичного розвитку чеської, польської, болгарської, хорватської, сербської та словенської літератур Білик зробив цікавий і важливий висновок про пряму залежність розвитку національної літератури від політичного становища народу. Бездержавна нація не має перспектив на розвиток духовності і культури. Тільки вільний, політично незалежний народ створить належні умови для нормального розвитку літератури і культури, утверджує Білик, спростовуючи панславістів, які ратували за об'єднання слов'ян під егідою російського царя.

Білик порушує перед літераторами проблему створення широких реалістичних полотен: «Настали часи народного роману, роману і повісті на основі широкого реалізму... І хто одкриє життя... в

331

його справжнім виді, з його верхом і сподом, з окола і зсередини, з видимим і потайним, хто намалює нам його сальними кольорами, а до того ще освітить громадським соціальним поглядом — той і досягне собі слави художника, поета»1.

Про зміст і мету «Перегляду літературних новин» І. Білик розказав М. Бучинському: «У своїй праці я дбав не тільки про те, щоб зложити правдиву ціну кожній книжечці, а щоб навертати на добру путь і всю нашу словесність •— ніде правди діти — майже вся покинула реальну дорогу, а простує собі манівцями. Збитись їй з певного шляху і з очей його згубити, і заблукати надовго; бо вона не йде за своїм людом, як інші! Пересторога не зашкодить. Дбав я тут ще й про нашу рідну мову, що останніми часами її внівець обернули деякі нікчемні недотепи!..Для мене найдорожче діло — народне і я до його обертався з щирою правдою»2.

Рецензуючи поетичні збірки «Первоцвіт» Г. Кохнівченка, «Починок» І. Подушки, «Зірка» К. Соколовської, І. Білик називає їх авторів «віршомазами, писарчуками поганих віршів, нікчемними недотепами», що без «розуму, без освіти беруться за діло, котрого й самі гаразд не знають»3.

Усвідомлюючи причини сповільненого розвитку української літератури після Шевченка, засміченість її продукцією низької якості, І. Білик висловлює думку, що «давно вже пора прополоти нашу словесність й повикидати з неї всяку дурницю».

Критик не підтримував поетів-графоманів з вузьким кругозором, єдиною заслугою яких є виключно недолуге римування українською мовою. Пора перестати дивитися на українську літературу «як на дитину в сповиточку, що воно — мовляв — щось белькоче, а що — і саме не розуміє. Пора на неї поглядати правдивим розумним поглядом освітньої людини, що бажає добра своєму краєві і шукає скрізь — не то в словесності — певної користі для його. Годі радіти, що хтось, щось, десь пише по-українськи. Треба спитати: що він пише і навіщо те писання здалося?»4.

Проти таких «любителів словесності», які замість приносити користь народу глузують з нього, спрямована стаття-памфлет І. Біли-ка «Літературні злочинства» про книжку П. Данилевського «Бичок, або Бездітні люди» (Тифліс, 1875): «Виставляти народ в таких образ-ках, — обурювався критик, — значить заподівати злочинство супроти народу, а за злочинства карають. Література не має таких кар, які визначені законом карним за соціальні злочинства: у літературі є тільки одна кара — зневага»5.

Не задовольняли критика й писання, в яких плач був наскрізним мотивом: «В їх співах плач про долю найголовніший мотив [...] плач і плач, плач без упину, плач без перестану [...]. Загадається д. Подушка над материнською любов'ю — плаче... Задивиться він на вроду дівочу — знову сльози. А прийдеться йому оповідати про свої сердечні діла, тут уже й казати нічого!.. Тільки й чуєш, що рюми про долю»1.

Виступав Білик і проти писань, в яких прикрашалося життя й побут народу, його побут, обминалися темні сторони його соціально-громадського наповнення. А між тим, завдання літератури полягає насамперед у критиці громадських хиб і соціальних явищ, бо тепер мають вагу лише ті письменники, «що йдуть громадською соціальною тропою — і соціальним поглядом озирають життя народне»2.

Літературно-критичні статті та рецензії І. Білика спрямовували розвиток української літератури в реалістичне русло; на участь та активну роль мистецтва в суспільному житті. Потрібно нарешті, радив критик, відмовитись від плачу, від любощів та кохання і «стати на шлях розумної битописі. Тоді вона буде проводирем живої правди у свою рідну країну. А коли, збившись з рідного поля народного, піде іншою дорогою, — вона ніколи не стане покажчиком громадської потреби, одцураються її рідні люди, і довіку їй не піднятися угору, а буде вона порпатись у своєму кубельці та віршувати нікому не потрібні вірші на потіху гулящих людей»3.

Ефективною буде критика не окремих осіб як представників суспільства, а громадський устрій в цілому; бо «громадський строй лежить наукою на людині, і як би не силився окремий чоловік [...] він його давить своєю вагою. Громада — великий чоловік. Чи в доброму так, чи й у лихому — все однаково. Тим-то щоб покарати якогось чоловіка лихого, або які громадські хиби, не слід нападом напускатись на поодиноких людей. Треба розказати, звідкіля і як іде яка хиба, що її поддержує, як вона розпросторюється — тоді вона впень буде підрубана»4.

Отже, Білик упевнений, що тепер мають вагу лише ті письменники, «що йдуть громадською, соціальною тропою». Саме таким письменником вважав критик і свого брата, прочитавши його повість «Чіпка».

І. Білик фактично перший висунув і теоретично обгрунтував ідейно-естетичну концепцію соціально-психологічного роману і практично реалізував її романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» співавтором якого він став після пильного і прискіпливого ознайомлення з повістю «Чіпка».



'Правда. — 1873. — Ч. 17. — С. 590.

'Галичина і Україна в листуванні 1862—1884 рр. — X.; К, 1931. — Т. 1. — С. 174.

3Правда. — 1873. — Ч. 3. — С. 113—114.

*Там само. — С. 114.

"\x25A0Там само. — Ч. 23. — С. 932.

332