Панас Мирний, Детальна інформація

му письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських, якщо тільки для будучого розвитку єго таланту єсть і будуть сприяючі обставини»1.

Мирний зайняв місце серед видатних європейських письменників, хоч сприятливих умов для творчості не мав. Похмурий кабінет — колишній каземат, в якому більше сорока років провів письменник, був далекий від естетичних асоціацій; часті службові відрядження забирали весь час, інколи залишаючи 2—4 години на сон; а постійні вибрики цензури, що з такою легкістю заборонила альманах «Степ» (1888) з його казкою «Правда і Кривда», київську «Вістку» (1889), що починалася його «Днем у дорозі», також не додавали натхнення.

І в такому напружено-забитому громадськими, творчими і державними справами ритмі життя, де, здавалося, не було і шпарки для інтимних почуттів, Панас Мирний закохався. Не вперше, зрозуміло. У молодості він мав намір одружитися — чи то з любові, чи з моди (в 60—70-ті роки дворяни-народники одружувалися з дівчатами «з народу»). Та його дівчина вибрала долю першої любові Шевченка — втекла з офіцером. Не мав ненависті до неї — лише співчуття. Чи не цей епізод з його юності нагадував про себе кожного разу, коли брався за письменницьке перо?! Мабуть, не випадково тема знівеченої долі дівчини стане наскрізною в його творах. З неї він почне («Лихий попутав»), нею і закінчить («Повія») свій творчий шлях.

На сороковому році життя високий чиновник, відомий письменник з юнацьким запалом покохав Олександру Михайлівну Шейдеман, учительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат — з першого погляду. Освічена (закінчила Інститут шляхетних дівчат у Полтаві і Харківську консерваторію), начитана, талановита (знала кілька мов, прекрасно грала на фортепіано), вона могла підтримувати розмову на будь-яку тему, особливо про літературу. Останнє зіграло вирішальну роль: «Згадай читання «Товаришів». Не знаючи української мови, адже ж ти сама говорила, що все зрозуміла. І я цілком вірю цьому: це іскра божа, що тліє в наших душах, проявилася. А раз це є, — чого ж нам ще треба? Головна моральна засада знайдена, все інше саме собою прийде» [7, 381].

її успадкована нервова хвороба (істерія) до уваги не бралася, як і наявність багатого нареченого в Петербурзі. Він домагався свого щастя чесно, благородно і відкрито. Одержавши позитивну відповідь, він наполегливо просить Олександру Михайлівну повідомити про вибір свого нареченого, щоб і він «побачив усю справедливість розв'язки і зостався би задоволений». Цікаво, що в цьому листі є глибокі філософські роздуми про щастя, любов, ненависть, добро і зло. «Добра моя! — звертається він до коханої, -— нехай ніколи не поєдну-



1'Лист І. Рудченка (Білика) від 24 березня 1880 року // Черкаський В. М. Панас Мирний: Біографія. — К., 1973. — С. 237.

310

іВільз:івський Б. Панас Мирний. Збираниця з рідного поля: Приповістки, оповідання і драматичні твори. — К, 1886 // Зоря. — 1886. — Ч. 17. — С. 291.

ЗИ

ються в твоєму ніжному серці такі два протилежні почуття, як любов і ненависть; останнє так псує, так спотворює моральну природу людини. Відкинь його, голубонько! Нехай твоя ніжна любов вибачить людям, що причинили нам образи; учись, витончена моя, прощати людям. Ця проста істина заповідана нам великим моральним реформатором Христом. Знай, найдорожча мені, що люди — не більше як результат наших же ставлень до них. Погані вони — і люди будуть погані. Відкидай же від себе, ніжна моя, все те, що може псувати твою ніжність; учись, кажу, прощати людей. Ця велика наука повинна бути цілком відома всепрощаючому, люблячому серцеві» [7, 371].

Це не були голі настанови-декларації, до яких так часто удавався П. Куліш у листуванні з жінками. Мирний сам дотримувався цієї християнської засади. Він умів любити і прощати. Це підкреслюють усі сучасники письменника; про це красномовно свідчить той факт, що за сорокарічну службу П. Рудченко пережив багато начальників і підлеглих, проте із жодним з них не конфліктував. Поважав людську гідність інших і йому платили тим самим. Не випадково і його позитивні герої відзначалися добротою і вмінням прощати.

16 квітня 1889 р. відбулося вінчання в місті Карлівці (на Полтавщині) в маєтку матері нареченої, за відсутності батьків Рудченка, які надіслали вітальні листи і телеграми. Аж через три місяці подружжя відвідало батьків Рудченка.

Матері — жінці старосвітській, побожній, добродушній, простій у стосунках з людьми, не сподобалась великопанськість невістки. її інтуїція віщувала недобре. «Вони були собі люди прості — українці, балакали завжди українською мовою. А тут приїхала невісточка, говорить лише по-панськи — російською мовою. І мати П(анаса) Я(ковича) ніяк не могла себе примусити, щоб бути веселою й приязною до своєї невістки [...] коли подали на стіл борщ з курячим м'ясом, але по українському звичаю затовчений (заправлений) старим свинячим салом, то «дорога невісточка» не захотіла його й попробувати, бо він відгонив старим салом, а вона в своїх батьків зроду не їла такого борщу і тому ніяк не могла себе примусити, щоб хоч тут | його попробувать»1. Задум погостювати у батьків пару тижнів не був реалізований. Подружжя «достроково» повернулося до Полтави.

Турбот у Рудченка збільшилося в кілька разів. Службові обов'язки виконує так само сумлінно, за що одержує нагороди: орден Станіслава II ступеня (1887), орден Анни другого ступеня (1891). З'явились і нові родинні клопоти. В дружини загострилась хвороба; пошуки ліків, санаторіїв, лікарів; догляд за дітьми (троє синів); все частіше доводиться відмовлятися від участі в альманахах, у культурних заходах. Перекладає Шекспіра, «Слово о полку Ігоревім»; працює над

незавершеними творами «Лихо давнє і сьогочасне», «Повія»; багато робить як член Комісії міської думи по підготовці встановлення пам'ятника І. Котляревському; публікується в «Киевской старине», «рідному краї», «Літературно-науковому віснику»; видає три томи своїх творів (1903; 1905; 1907).

Початок нового століття приніс родині Рудченків багато горя і втрат: помер брат, І. Рудченко (1905), мати (1910); один за одним залишили цей світ М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Ли-сенко, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Леся Українка...

Революції, хаос, війна. Загибель двох синів (Віктора і Луки), хотілось померти самому. Голод, холод, хвороби, трагічні звістки закрили дорогу світлим промінчикам у змучену життям душу письменника. Але і в цьому моральному і фізичному пеклі Панас Мирний не мислить себе осторонь розвитку національної культури. Можна померти самому, але гріх допустити руїну надбань кількох поколінь. Довідавшись про намір закрити «Літературно-науковий вісник», 70-літній письменник закликає всіх, у кого билося і б'ється серце до розвою нашої рідної мови, рятувати справу, щоб не набратися всесвітнього сорому. Треба напружити всі сили, щоб не допустити цього. Особливу надію він покладає на молодь: «Невже ж вони не обізвуться і не допоможуть своїми працями! — пише він Михайлові Мочульсько-му 7 січня 1918 року. — Хай ми старі — постарілі і понікчемнілі, а скільки ж після нас молоді народилося, що рвалася до літературних справ, прикладала своїх рук до цього діла? Де ж вона поділася? Невже ж вона така убога на талан, або незначна на силу, чи розтеклася по всіх усюдах і не схоче врятувати таке святе діло?.. Ні, я не хочу і не можу цьому віри йняти!» [7, 560—561].

І він перший, притлумлюючи душевні жалі й фізичні болі, кидається рятувати ту «святу справу», подаючи приклад до наслідування молодим. Він надсилає до ЛНВ переклад «Короля Ліра», Шекспіра, драму «Не вгашай духу!» — «життєві малюнки в 5 справах»; третю частину «Повії», повість «За водою», написану в співавторстві з І. Біликом; веде переговори з видавництвами «Січ», «Криниця», «Час» про видання своїх творів.

Мирний писав наперекір руйнівній суті жовтневого перевороту, якого категорично не сприйняв, доказом чого є вірш «До волі», написаний 1917 року:

Та знищити все захотіли, Що наживалося віками, Що здобувалося кров'ю й потом І з примусу і по охоті Дідами нашими й батьками. Бо то було добро «буржуйне», А ми усі соціалісти...1



'Цит. за кн.: Черкаський В. М. Панас Мирний: Біографія. — К., 1973. — С. 288.

312

'Цит. за кн.: Черкаський В. М. Панас Мирний: Біографія. — К., 1973. — С. 370.

313

Нищили не тільки культуру. Більшовицький принцип «грабуй награбоване» блискавично був засвоєний люмпен-пролетаріатом, в чому особисто мав нещастя переконатися сам Панас Мирний. У листі до сина Михайла Рудченка від 26 березня 1919 року батько скаржиться на стан здоров'я (кашель, лихоманка): «Та я продовжую ходити на службу, правда, ледве доповзаю туди і звідти. Все ж на ногах. Та інакше й не можна {...]. Тепер нові ускладнення назрівають: дров немає і купити їх на базарі неможливо — не менше 10 р(у)б. пуд. Думаємо знайти рубачів та й зі свойого саду заготовити хоч трохи» [7, 574].

Та поки шукали рубача, «пролетарі» повним ходом «реквізували» «буржуйське майно» — вирубали сад та розбирали паркан навколо садиби Рудченків. Усю вагу жалю з приводу становища України Панас Мирний висловив у промові на могилі І. Котляревського з нагоди відзначення 150-ліття з дня народження, — останньому публічному виступі: «А я прийшов скласти на Твою домовину свої гіркі жалі та; пекучі сльози, що тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці Україні» [7, 296].

До останнього дня Панас Мирний ходив на службу. 28 січня 1920 р. він помер. Поховано його у Полтаві на військовому цвинтарі поруч із старшим сином.

ТВОРЧІСТЬ