НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

На очах у читача відбувається формування особистості героя, який зовсім недавно як громадянин був ніщо, але в екстремальних ситуа- \ ціях, під впливом агітації Яким усвідомлює себе господарем рідної землі. За дуже короткий час він пройшов неймовірно складний еволюційний шлях: соціальна, національна і політична темнота — індиферентність — спокуса шляхом зради народних інтересів заробити за голос на виборах — відчуття сорому — психологічні боріння — прозріння — протест (повернув виборчій комісії взяту за голос десятку) — вчинок (проголосував за руського кандидата) — національне самоусвідомлення.

«Він ніби прочув, провидів. Він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть його хата, ті зелені ниви, гори, долини, та рілля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний ґазда, він має про неї дбати, упоминатися о її права!..» [176].

Оповідання «Виборець» викликає великий інтерес у читача до героя, до його роздумів про навколишній світ, його несправедливий розподіл на працюючих і споживаючих, на панів і мужиків; авторка досягла тонкої художньої майстерності в аналізі духовного світу Якима, витриманої в стилі недомовок, натяків таких же складних, як і його суперечливі і складні душевні порухи і переживання.

Творчість Кобринської все більше пронизується філософічністю, властивій новим напрямам в українській літературі кінця XIX — початку XX ст.

Традиція дуже сильна в творчості Кобринської. Та теми і мотиви, навіть запозичені з фольклору і письменників старшого покоління, набувають у неї нового, глибоко сучасного звучання. І не випадково, звичайно, що в своїх теоретичних виступах, листах лейтмотивом проходить та думка, що сучасна епоха повинна знайти свою — їй одну властиву — художню форму.

Збірка «Казки» (1904), «в основу яких покладено мотиви і образи народної демонології з настановою показати безсилля людини перед долею, перед несвідомим правом сліпої потуги, закритої фаталістич-

375

ної сили»1, може бути художньою ілюстрацією теоретичних засад Кобринської.

Справді, «Казки» стилістично непрості і просякнуті символікою, яку не завжди легко розшифрувати, чи, в крайньому разі, розшифрувати зразу. Структура їх складна композиційно. Стиль динамічний і напружений, найбільше підходить під визначення «рваного»: переходи від одного епізоду до другого, від внутрішнього монологу до авторської розповіді іноді настільки невловимі, що читач мусить повернутися назад, щоб уточнити, про кого йдеться. В цьому сенсі стиль Кобринської справді можна назвати модерністським. У цьому стилі написана й казка «Брати».

Казка «Брати» — твір з найбільш ускладненою символікою смерті, свободи і тріумфу народу, вкинутого в м'ясорубку війни. Дослідники творчості Кобринської вважають цей твір відгуком на жовтневу революцію і беззастережне нею її сприйняття: «Велику Жовтневу революцію Кобринська зустріла з світлою надією на краще майбутнє народу, — читаємо в академічній Історії української літератури. — Про це вона емоційно, мовою поетичних метафор говорила наприкінці казки «Брати»: «Щось нове починаєся, щось велике висить у воздусі... Піднісся червоний прапор — б'є червона луна пожеж і займає щораз ширші круги... Грім!.. Небо затряслося... Земля задрижала. Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа»2.

«Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій [...]. Знала б письменниця, до чого все це приведе...»3.

Чверть століття розділяє дві оцінки «Братів». Зрозуміло, що час і кардинальні зміни в суспільному житті України наклали на них відбиток: перший вітає «надію» і «пророцтво» Кобринської щодо російської революції; другий — співчуває письменниці, яка так трагічно помилилася в своїх надіях.

Між тим, назва твору — «Брати» і зміст дають підстави для дещо інших акцентів у його трактуванні. Брати — це один український народ, розчленований ворогуючими імперіями. Трагедія народу якраз і полягає в тому, що рідні брати (російські українці та австрійські українці) змушені вбивати один одного, виконуючи волю своїх ворогів — кривдників, колоністів (росіян, австрійців).

Народ у війні, еволюція його психології — від обдуреної, темної маси, що не задумуючись знищує себе сама — через усвідомлення кровної спільності (братства) — до тріумфу перемоги.

^Засенко О. Наталя Кобринська // Історія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 81.

2Історія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 82. ^Козуля О. Жінки в історії України. — К., 1993. — С. 94.

379

Твір має своєрідну композицію і жанр. Нічого казкового тут не знайдемо — ні у формі, ні в образній системі, нічого ірреального. Навпаки, все до жаху правдиве, історично конкретне. Три роки світової війни («бабуся-зима тричі заходила в наш край») і її результати (смерть і свобода).

Вісім епізодів-картин (а саме таку композицію обрала Кобринська для свого твору), розділені графічно, але об'єднані часом, місцем, учасниками подій та загальним настроєм, у хронологічному порядку живо-писують війну. Дві перші картинки охоплюють перший рік війни. Бабуся-зима у свій час прийшла на землю, щоб захистити її та людей від лютого сина-морозу. Звикла до всього, вона жахнулася від побаченого:

«Поля, що колись вкривала білим пухом, застелені були трупами і раненими, а страшний зойк і крик видобувався з тисячі грудей. Люди гурмами переходили з місця на місце як би закляв їх хтось якимсь страшним прокльоном, мов гонені якоюсь невидимою силою. Ішли без волі, без надії на лучче, ішли, бо мусили іти. Ішли, хоч не знали, чого і по що, властиво, ідуть? Все, що було змістом і суттю їх життя, лишили за собою як річі минувшості, як щось такого, що вже перестало до них належати і лиш І болючим лишилося спомином... Ішли проти смерті і наставляли їй свою грудь. Ішли, не питаючись: нащо? чому? кому що з того прийде?» [278].

Від такого видовища бабуся-зима втратила міць і мусила відійти, щоб, набравшись сили, знову повернутися. Та другого разу (другий рік) вона побачила ще щось страшніше. Поранена земля стікала живою кров'ю. Здавалось, весь світ здурів — люди і худоба:

«Збожеволілі коні волочили своїх неживих панів. Смерть покотом звалювала маси людей. На кождім поступі життя змагалось з смертю» [279].

Озвірілі, глухі до горя люди кидались одні на одних, засліплені злобою, переслідуючи одну мету:

«Пробити грудь і виточити кров молодцеві, що так само біг проти нього. Зрівнялись — станули — і змірились очима...

Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі.

Брате! — крикнув стрілець. Витягнені «багнети» випали їм з рук, і оба

щиро обіймились.

Вмить вибігло двох других, з двох ворожих таборів, і обох на місці трупом поклали...» [там само].

Зіткнувшись віч на віч у божевільному танку смерті, брати отверезіли. За мить — осягнули життя своє, свого роду і народу. Зрозуміли тягар гріха Каїна.

«Чому так сталося? Яка тому причина? Що пхнуло брата на брата? Хто їх на себе наслав? Хто їх розділив і нащо студене залізо роздерло їм серця?» [там сажо].