НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

"Зоря. — 1887. — Ч. 17. — С. 307. 2Там само. — Ч. 18. — С. 308.

363

яка виступила проти відокремлення жіночого питання, оскільки його, мовляв, взагалі не існує. Зміниться капіталістична система, стверджувала вона, — зміниться й становище жінки.

Заперечуючи К. Цеткін, Кобринська виявила блискучий талант не тільки полеміста, а й провидиці. її переконання, що ніякий соціалізм не розв'яже жіночого питання, підтвердив радянський соціалістичний лад, якому таки вдалося вбити жінку в жінці. Ставлення до жінки, на думку Кобринської, залежить не від матеріального забезпечення і аж ніяк не від запровадження соціалізму, бо нема гарантії, що цей патріархальний визискувач, патер фаміліас, одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що настав соціалізм. Жінка повинна насамперед сама усвідомити себе жінкою, озброїтися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, щоб мати власні засоби до життя. «Просвіщаймося, — закликала жіноцтво О. Кобилянська, — щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно, а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки. Бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, услуги й покори?! Та ні! В нас мусить бути сила, мусить бути будучність, — лише звернімось самі до себе та спам'ятаймось, що Господь Бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали»1.

Самопробудженню жінки, вихованню самосвідомості її присвятила своє життя і талант Н. Кобринська. Разом з О. Кобилянською, Є. Яро-шинською, У. Кравченко та ін. Кобринська організовує видавництво «Жіноча бібліотека», де видано три книги літературного збірника «Наша доля» (1893—1896); подає низку петицій до австрійського парламенту, домагаючись права на навчання в університетах; відкриття жіночої гімназії тощо. Цісарські відмови не зупиняли Кобринську, яка знову і знову шукала якоїсь нагоди і щілини, щоб домогтись жіночих прав.

1888 р. Кобринська стала співробітником чеської енциклопедії («Наукового словника Отта»), підтримувала зв'язки з чеським фольклористом та етнографом Ф. Ржегоржем, надсилаючи йому для' Празького музею гуцульські народні вироби, українські книжки.

У 1891 р. вона очолює делегацію діячів української культури Галичини в поїздці на виставку народно-промислових виробів у Празі, де розширює знайомство з чеськими громадсько-культурними діячами, вивчає чеський жіночий рух. Серце стискалося, коли, оглядаючи красу і багатство витворів рук народу Чехії, порівнювала зі здобутками українців, котрим ніколи не бракувало інтелектуальних здібностей, але про освіту котрих ніхто не дбав. «Мрії снувались, нікому не

хотілось переривати тої блаженної мовчанки, хоть яка краса окру-?кала нас, все-таки наші думки рвались домів, до оставшихся там рідних, щоби з ними всіми тими милими вражіннями поділитись [...]. З щирим жалем і сердечними сльозами розпрощались ми з чеською землею і нашими новими приятелями, дякуючи їм за все добре»1, — згадувала про гостинність чехів Є. Ярошинська.

1899 р. Кобринська разом з Кобилянською побувала на XI археологічному з'їзді в Києві. Гостювала в Олени Пчілки, з котрою познайомилась ще 1891 р., коли та везла Лесю до Відня на лікування. Відвідала М. Старицького, І. Нечуя-Левицького. З Києва спеціально поїхала до Чернігова, де склала візити М. Коцюбинському та Б. Грінченку.

її приймали тепло, з повагою й пієтетом як письменницю і громадську діячку. Кобринська була зворушена до глибини душі. «Комфорт і елеганція Вашого дому, — писала М. Коцюбинському, — лишиться в моїй пам'яті, як і невисказана сердечність, з якою мене у себе приймалисьте» [413].

Пізніше своє враження від перебування в наддніпрянських побратимів Кобринська передасть у своєрідних «відчитах» у Чернівцях та Львові у нарисах: «У Нечуя», «Із подорожі по Україні». Особливою гостинністю відзначалася й сама Кобринська. В її болехівському домі побували О. Кониський, Ф. Ржегорж, І. Франко з родиною, М. Павлик, О. Кобилянська, Є. Ярошинська та багато інших. «Завжди свідома своїх цілей і почуття сили, Кобринська високо держала прапор, — згадував Д. Лукіянович, — а її домівка в Болехові оглядала гостей близьких і далеких, з-за кордону, молодих і старших, а всі вони відходили звідтіль очаровані товариською культурою Озарке-вичів і духовними прикметами Кобринської»2.

Хоч жіночі проблеми забирали майже весь час, Кобринська не занехаює й літературну працю. 80—90-ті роки — найплідніші в літературній діяльності. На цей час припадає написання оповідань «Задля кусника хліба», «Дух часу» (опубліковані в альманасі «Перший вінок», (1887), «Янова» (1885), «Виборець» (1889), «Жидівська дитина» (1890), «Перша вчителька» (1892), «ЬіеЬе5аппи炙 («Передчуття кохання», 1892), повісті «Ядзя і Катруся» (1896).

Завжди чутлива до найменшого подиху духу часу, Кобринська не залишила поза увагою й зародження на Україні нових літературних напрямів, зокрема символізму. У трьох книжках альманаху «Наша доля», виданого Кобринською в 1893—1896 рр., вона опублікувала кілька творів, написаних у модерному стилі («Душа», «Омек», «Св. Миколай», «Блудний метеор», «Би Ьізі; сііе КиЬе» («Будь спокійний») і зазнала нападок з боку критики.



кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Твори: В 5 т. — К., 1963. Т. 5. — С. 156—157.

364

^Ярошинська Є. Спомини з подорожі до Праги // Твори. — К., 1968. — С. 367— 368. 2Лукіянович Д. Два документи до життєпису Наталії Озаркевич-Кобринської. — Л., 1939. — С. 7—8.

365

У листі до І. Нечуя-Левицького від 16.11.1895 р. вона писала: «Не дуже то корисний для мене час. У нас тепер по поводу нових проколю-ючихся літературних напрямів такий хаос, що і сміятись і плакати хочеться. Мене для того і не люблять, що я з деяких наших вчених сміюсь. Та як не сміятись, як їм таке трафляєсь, що просту мішанину кепського реалізму з романтизмом беруть за новий напрям «настрою» [412—413].

Свої спостереження, міркування про індивідуальний стиль, художню умовність, народність літератури Кобринська висловила в низці літературно-критичних праць: «Промова на науковій академії в ювілей відро- 1 дження русько-української літератури» (1898), «Про Нору» Ібсена» (1900), «Август Стріндберг» (1901), «Символізм в народній поезії» (1905), «За кадильню» Дениса Лукіяновича» (1898), «Філістер. Події з родинного життя» (1910). її оцінки художніх явищ — об'єктивні, справедливі, виважені ЙІ високопрофесійні. Розвиток української літератури вона пов'язувала з-критичним реалізмом, бо «з реалістичним напрямом розбуджувалось,: як всюди так і у нас питання найнижчих верств, підносилась борба праці проти капіталу, зарібних сил проти їх експлуататорів» [17].

Дотримуватись реалізму Кобринська радила і своїм молодим колегам по перу. У листі до Ольги Кобилянської від 17.02.1894 року Кобринська радить початкуючій письменниці: «Не тратьте часу на' Нічого (Ніцше. — Авт.). Світ літературний називає його преступни-ком... Зарозумілість того чоловіка має бути страшна, — а де вже велика зарозумілість, там мало зерен правдивого розуму» [408].

Кобринська послідовно відстоює реалістичний принцип письма, вірність правді життя, проте визнає й право митця на пошуки влас- І ного способу відтворення тої правди. Реалізм володіє багатими засобами розширення можливостей (суспільно-естетичних та етичних) літератури як людинознавства, які не вичерпають себе ніколи.

Роздуми з приводу реалізму, наполегливі творчі пошуки характе-' ризують Кобринську 1900-х років. Вона бере участь у наукових конференціях, урочистих святах з нагоди ювілейних дат діячів літератури і культури. 1902 р. помер Е. Золя. На телеграмі-співчутті поряд 1 з підписами І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянської, О. Маковея, В. Гнатюка, В. Стефаника, М. Яцкова є і її підпис.

1906 р. від імені галичанок Кобринська вітає М. Заньковецьку та М. Садовського на їхній прощальній виставі у Львові. Всі її зусилля і далі спрямовані на боротьбу за права жінки: «Я по поводу феміністичної справи так собі багато людей наразила і так багато зношу неправди, що помимо цілої сили волі чую, що зачинаю духом падати, — писала Кобринська 10.10.1900 р. І. Нечую-Левицькому, — кожде, проте, добре слово — то лік на рани душі, та ще єсли з так компетентного джерела виходить, як від Вас, добродію» [415].

1904 р. вийшла збірка творів «Казки» («Судільниці», «Чортище», «Хмарниця», «Прости біг», «Рожа»), написана новою (експресіо-

366

ністською) технікою. Зміна письменницею стильової манери означала не відхід від реалізму чи данину моді, або наслідування європейських зразків, а бажання підняти естетичний рівень української літератури до світового з допомогою залучення виражальних засобів інших напрямків — символізму, імпресіонізму, модернізму тощо. Вона і тут була одною з перших. Закиди істориків літератури в некритичному ставленні письменниці до декадентської західноєвропейської літератури, докори за нездорове психологізування, містичну тенденційність не зовсім справедливі. Адже серед українських письменників останніх десятиліть XIX ст. не знайдеться «чистого» реаліста. Імпресіоністичний жанр поезій у прозі ідеально «вжився» з реалістичними творами в Стефаника, Кобилянської, Марка Черемшини, Грицька Григоренка, Г. Хоткеви-ча, Є. Ярошинської, М. Коцюбинського, навіть у Лесі Українки.

Як натура творча, активна, дійова, наскрізь сучасна, невтомно спрагла до удосконалення себе і суспільства, чутлива до духу часу, Кобринська не могла впродовж сорока літ не вийти за межі «Пані ІПумінської» та «Ядзі і Катрусі».

Поштовхом до написання модерних речей могла стати рецензія на символічний твір молодого польського поета, про яку Кобринська згадує в статті «Символізм в народній поезії». Кобринська не поділяла твердження критика, який красу твору, змістом якого послужило народне повір'я, — вважав заслугою виключно автора, бо народ «не знає символізму, а навіть у своїх фантастичних уявах є реалістом» [369].

Небезпідставне, думаємо, буде припущення про участь письменниці в літературній дискусії 1901—1904 рр., започаткованій М. Вороним, І. Франком, С. Єфремовим, про шляхи розвитку української літератури, коли визнавався прийнятним єдиний напрямок — реалістичний, інші піддавалися анафемі. «У нас також часто говориться і уважаєть-ся тих авторів, що не нехтують народного духу, реалістами, — писала Кобринська, — а будто би приклонники інших літературних напрямів не знаходили у нас відповідного корму» [там сажо].