НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

Розповідь від третьої особи відтворює внутрішній світ — об'єктивно точний, взятий мовби зі сторони, достатньо детальний і багатогранний. Психологічний стан пані Шумінської під пером письменниці робиться ясним і близьким читачеві, викликає почуття повної психологічної достовірності. В переживаннях героїні тісно переплетені думка й емоції, усвідомлені й неусвідомлені бажання і стрем-ління, картини уяви, спогади й асоціації.

Зосереджено цілеспрямовані роздуми про взаємовідносини поколінь, що виникли асоціативно з пережитих спогадів, не підпорядковані раціональній логіці, а довільні, непередбачені і все ж по-своєму закономірні.

Упродовж усього оповідання відчувається якась тривога. Вона тягнеться розмірено і безперервно, як нитка з панчохи, яку плете Шумінська. Як ключки на шпицях, нанизуються найвиразніші, найболючіші епізоди життя Шумінської, її родини, її дітей. Материнським серцем вона відчуває, як після кожної життєвої ключки натягаються ті невидимі нитки зв'язку між нею і дітьми, і боїться, що вони урвуться, як нитка при останній ключці панчохи: «Усьому на світі приходить конець» [129].

«Дух часу» — моногеройне оповідання з оригінально організова- : ним часом. Розповідь від третьої особи звела нанівець дистанцію між переживанням і розповіддю про нього. Авторка мовби підслуховує душевні порухи героїні в той самий момент, коли вони відбуваються. Читач відчуває свою причетність до того психологічного процесу, що розгортається «тут і зараз», на очах.

Кобринська вільно поводиться з часом, не прагнучи епічної пос- ; лідовності, постійно повертаючись назад і забігаючи вперед. Вона намагається зіставити факти, виважити їх, надати їм перспективи і загального смислу, визначити їх місце в закономірності життєвого шляху пані Шумінської. Звідси — оціночне начало більш інтенсивно

370

виражене і тема осмислення моральних підсумків життя героїні є домінантою структурної побудови оповідання.

Психологічний екскурс у минуле п'ятдесятирічної давності з виходами на сьогочасне і з проекцією на майбутнє створює відчуття безперервності руху часу, його швидкоплинність і змінність. Все живе перебуває під впливом і в залежності від духу часу: оновлюється, удосконалюється, прогресує і... гине. Вічне рондо філософії життя, так геніально просто відтворене Кобринською в оповіданні «Дух часу».

Кобринська вступила в літературу, не пройшовши філософських, ідеологічних студій, але у вирі суспільних пристрастей не розгубилася, не стала консерватором.

Невгамовна справа до знань, аби орієнтуватися в нагальних суспільних проблемах, винесена з батьківської хати, мусила зіткнути її як жінку, до того ж галичанку, з найболючішою проблемою віку: духовної і соціальної неволі жінки. Про те, що вона сама дійшла до цієї ідеї, «без помочі мужчин, своїм власним життям і властиво досвідом» [402], Кобринська призналася в листі до М. Павлика.

У своїх художніх творах, публіцистичних виступах Кобринська показала безправне життя жінки, позбавленої права на вищу освіту, на участь у громадських і державних справах, жінки, неспроможної забезпечити собі незалежність, вимушеної бути товаром у влаштуванні свого подружнього життя.

В особливо принизливо-безвихідному становищі опинялися дівчата збіднілих та середніх прошарків суспільства: попадянки, учительки, дочки збанкрутілих батьків тощо. Вони, кажучи словами Кобрин-ської, були приречені:

«Носити якби провину власний свій вік. Бути вічним предметом злосливих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям. Терпіти пониження і услугувати ціле життя своякам, котрим тяжко було жертвувати по кількадесять левів. Не мати нігде власного кута, приміщення, котре не називало би тягарем, або ласкою...» [51].

Усі ці моральні екзекуції пережила Галя, героїня повісті «Задля кусника хліба». Люта смерть забрала батька-священика і «кинула бідних сиріт на іграшку долі». Крім Галі залишились сиротами ще п'ятеро братів і сестер.

Зі смертю чоловіка вдова втратила єдине джерело існування; відібрали в неї хату, колешню і сад, хоч сама ту колешню будувала і сама садила сад. Умить вона стала нічим, порожнім місцем в очах суспільства. При чоловікові мала право спожиткувати свою «питому працю», а тепер уже годі. Тепер кажуть:

«Не руш того, то не твоє! То все належало до твого чоловіка, а не до тебе. Він працював для світу і світ єму платив, а ти, як нахлібник, жила при чоловіці, хоть, може, два рази тілько працювала, що він. Будь же рада, коли що захопила за життя тайком зі стола добродія, бо вже тепер ніхто тебе не поспитає, маєш ти з чого жити, чи ні?..» [26].

371

Ця трагічна несправедливість, узаконена конституцією, страшним докором волає з кожного епізоду повісті, де з такою художньою силою передані невимовні людські і материнські муки вдови Анни, котра, як чайка з виведеними при битій дорозі чаєнятами, ціною неймовірних зусиль і принижень намагається зберегти своїх дітей, вивести їх в люди.

їй це не вдається. Одне за одним помирають діти. Живі заздрять мертвим — їм уже ліпше. Чудом врятовані від смерті Славко і Галя не підготовлені до самостійного життя. Смерть батька кардинально змінила їх суспільний статус, відібравши в них і ті незначні, передбачені етикетом, можливості у виборі подружжя. З ними не рахувалися. Декан не вважав за потрібне навіть вибачитися перед Славком за невиконану обіцянку віддати йому старшу дочку. Він спокійно пропонує заміну — другу свою дочку.

Вчинок декана вбив Славка своєю безпардонністю і цинізмом:

«Він так себе понижати не дасть і ожениться десь інде; ожениться багато і віддасть їм гроші, що позичила мама; най собі не думають, що він уже куплений!

Та не все так легко робиться, як говориться. Аби так зробити, як він грозив, треба мати більше енергії, а у Славка її не було» [36].

Довго плекала надії на щастя й Галя, доля якої визначена епіграфом з Шевченка: «Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати».

У поняття «щастя» Галя вкладає не так уже й багато: «Упокорена долею через смерть батька, вона так добре пізнала, що то біда, що прив'язаний до мужчини не хотіла відлучити від його становиська і від забезпечення, яке він може дати жінці» [35].

Не дивно, отже, що симпатії до чоловіків залежали повністю від їх соціального становища. Те, що син декана, майбутній священик, був негарний, для Галі не мало значення: «Вона була щаслива і горда, бо знала, що кожда панна з її товариства з охотою за нього пішла би» [37]. Та щастя її було передчасне.

Шлюб по любові, не підпертий вигодою матеріальною, у їхньому стані виключався. її обранець Роман також поважає насамперед стано-висько, тому, закоханий у Галю, одружується з Мальвіною, донькою інспектора, «про котру всі знали, що дуже негарна і що її батько залицяється до всіх молодих людей, обіцяючи протекцію при екзаменах» [38].

Ледве оговталася від одного удару — доля навідліг б'є Галю ще раз. Якраз тоді, коли, здавалося, щастя підійшло до неї впритул, заскоботало серце, дивними променями освітило її апатичну, розчаровану зрадою душу.

Нарешті вона зустріла чоловіка до вподоби. То був Стефан, який закоханими очима дивився на Галю і навіть освідчився їй. Життя

372

т