НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

Дочок навчав сам батько. Це йому завдячує Кобринська знанням польської, німецької, французької мов, що зробило можливим читання польських повістей в оригіналі, ознайомлення з літературою європейської класики в перекладі німецькою. Лектура Кобринської викликає подив: «Се ненастанне читання книжок впроводжало мене в різні фази умственного розвою, — писала вона в «Автобіографії, —\x25A0] приносило деколи втіхи, та більше непокою та болю. Знаю, що дуже терпіла-м тоді, коли зачинала-м знакомитися з школою позити- ] вістів. Твори тої школи почали руйнувати не лиш мої релігійні ] виображення, але також і погляди на життя і на той суспільний] лад, який мене окружав. Се не переходило у мене мирно, — я від-І чувала, що трачу під собою ґрунт, і сильна душевна борба до найвищого ступеня роздражняла мої нерви. Серед того розпучного хаосу] блиснув промінь світла, котрий мене навів на стежку, по котрій, здається, буду вже іти до кінця мого життя» [318].

Поштовхом до зацікавлення феміністичною проблемою стали «Листи з Кракова» професора Юзефа Кремера; невеличка польська книжка] з рецензією на якусь французьку розвідку про нерівність жінки і чоловіка.

Вихована в родині, де до жінки ставилися з особливою шанобою повагою, Кобринська була прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче за чоловіка. Що це так, Кобринська дуже швидко переконалася, знайшовши серед творів польських поетів і белетрис-1 тів книжечку Климентини Гофманової (1821—1862), польської пись-] менниці-феміністки. «На піддражнену уже давніше мою цікавість щодо! личних відносин жінок до мужчин Гофманова була дуже важним! набутком. Я її читала дійсно з великим заняттям, через що ще більше] будилось в мені думок щодо положення в суспільстві жінки» [317]. І

Для Кобринської неприйнятні були поради Гофманової — краще триматися утореної дороги, ніж дертися вгору, тим більше післ* прочитання «Історії цивілізації в Англії» Г.-Т. Бокля, праці Л. Бюхнера, французького філософа-ідеаліста Е.-Ж. Ренана, Ф. Лассаля, М. Дра-гоманова, Ч. Дарвіна, М. Чернишевського, В. Бєлінського, М. Добро-любова, Д. Писарєва. «Тепер уже ніщо не затемнювало мої погляди на становисько жінки в суспільстві» [318], — призналася сама Кобринська. Відтепер жіноче питання стане для неї найголовнішим серед суспільно-соціальних проблем.

Цілковиту підтримку вона дістала від Теофіла Кобринського, тала-І новитого піаніста, співака, композитора, збирача фольклору, котрий і 1877 р. стане її чоловіком. Подружжя переїхало до міста, де, звер-; нувши увагу на непродуктивність жіночої праці та марну трату | часу на дрібниці, Кобринська замислилася над потребою реформи |

360

яаночого ґаздівства. Почала з себе, запровадивши деякі зміни в господарюванні.

Найближче оточення не розуміло її, вважаючи дивачкою і смішною. Кобринська замкнулася в собі і жила подвійним життям: у своїй хаті і на людях. Чоловік був тим єдиним сердечним другом, котрий умів вислухати, зрозуміти напрям думок і планів своєї дружини та розрадити і потішити її: «Мій чоловік, завше щирий повірник моїх думок, в той цілі вистарався для мене о книжку «Про неволю жінок» Штуарта Мілля в німецькім перекладі. Нічо мені більше не могло зробити прислуги, — мої декуди темні і необ'яснені думки об'ясня-лись одною з перших наукових поваг; то мені надавало певності і сили [...]. Штуарт Мілль запанував над усіма моїми думками, і я загадала а навіть зачала разом з чоловіком переводити се його діло на руське. Захотінка переводити Штуарта Мілля на руське була також ознакою важного звороту в моїх думках» [319—320].

1882 р. Теофіл Кобринський помер. Зламана нещастям і сердечною розпукою, молода вдова повертається під батьківську стріху: «Я знаходилася в розпуці, — писала Кобринська. — Крім пекучого болю, нічого більше не відчувала, і, крім мого нещастя, нічо мене більше не обходило. Се трохи непокоїло моїх близьких, браття і свояки старалися мене наводити на літературні питання, котрі мене завше так живо займали, але се лиш з трудом їм удавалося» [320—321].

Для покращення гнітючого настрою батько взяв дочку з собою до Відня. Брати намагалися залучити сестру до культурно-громадського життя Відня, активними учасниками якого були самі. З ними ходила Кобринська на лекції в українське студентське земляцьке товариство «Січ», засноване 1868 року. Там вона познайомилася з Остапом Терлецьким (1850—1902), відомим громадським діячем, публіцистом, літературознавцем, ученим, видавцем.

Терлецький перший після чоловіка серйозно, без підозріння, сприйняв її розмови «про загальні справи» як реальні і варті уваги. Більше того, в її яскравих, емоційних розповідях Терлецький вгадав непересічний талант і тут же порадив їй писати: «Але про що і як?» — питала-м здивована. «Про те, що говорите, і так, як говорите», — звучала лаконічна відповідь Терлецького» [321]. І вона написала своє перше оповідання «Пані Шумінська» (1883), переіменоване пізніше на «Дух часу».

Оповідання під псевдонімом Анни Струтинської було зачитане на засіданні товариства «Січ» у присутності авторки і викликало великий інтерес. Це окрилило Кобринську, утвердило в думці, що вона може писати. Друге оповідання «Задля кусника хліба» (1883) також сподобалося січовикам, які на цей раз відгукнулися критичною, надзвичайно прихильною рецензією. «Від того часу я вела з січовиками гарячі розговори на темат питання жіночого, котрого найбільшим прихильником був Ва-силій Полянський. Коли в р. 83 було віче академічне в Коломиї, січовики

361

постановили порушити на тім і питання жіноче, помимо протесту академіків львівських. Полянський відчитав реферат про ту справу» [321].

На тих вічах у Коломиї відбулося особисте знайомство з І. Франком і М. Павликом, що значно зміцнило ідейні позиції Кобринської. Пав-лика вона високо цінувала за повість «Робенщукова Тетяна», Фран-і ка — що навів «на дійсні національні інтереси» і утвердив переконання, що «лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації...» [320].

І. Франко та М. Павлик підтримували кожне її починання: «в справі жіночого руху, видавничій справі, культурно-громадських заходах.] 1884 року з ініціативи Кобринської створено «Товариство руських] жінок у Станіславі», першочерговим завданням якого була популяри-зацш нових ідей та вплив на розвиток «жіночого духу» засобом літе-] ратури. Саме література, за Кобринською, є «вірним образом ясних! і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Вона] зазначує фази суспільного розвою, по ній можна пізнати, що вже) здобуте, а що ще здобувається, а єсли робить пристанки і застої,! то лиш для того, щоб слабші духи, менше світлі уми, ухопившися! одної її форми, тривають в ній довше, як би належало» [298].

Члени цього товариства виступали з лекціями про сучасне ста вище жінки в Україні-Русі та феміністичний рух Європи; дбалі-про піднесення свідомості українок і заохочення їх до руху такого,! як в Європі.

Програма Товариства задовольнила не всіх. Чвари і претензії деяких членів, що намагалися зробити це товариство філантропічним, | змусили Кобринську вийти з нього, та не змусили залишити бо-| ротьби за рівноправність жінки.

Кобринська задумує видати літературний альманах, в якому взяли] б участь жінки всієї України. Вона розсилає листи жінкам-літератор-І кам, які належали до реалістичної течії. Лише реалізм дає уяву про] «дійсний світ, дійсне життя, дійсних, не обструкційних, не підкра-І шених людей та людських нам'єтностей і відносин» [там само]. «Якби; зібрала усі написані в тій справі листи, — пише вона Ганні Барві-нок-Кулішевій, — то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видавати» [396]. І зусилля її не були марні.

З допомогою І. Франка та Олени Пчілки до участі в альманасі вдалося залучити 17 авторок Галичини та України: Ганну Барвінок, Олену Грицай, Дніпрову Чайку, Уляну Кравченко, Софію Окунев-ську, Анну Павлик, Климентину Попович, Михайлину Рошкевич, Людмилу Старицьку, Лесю Українку, Ольгу Франко та ін.

Це була перша солідна антологія літературних праць українських жінок, упорядкована Н. Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована І. Франком, що вийшла 1887 р. під назвою «Перший вінок». У «Передньому слові до альманаху» Кобринська підкреслила історичне значення його, те, що вперше на ниві загальних справ виступили ра-

362

зом жінки Східної України та Галичини; що «жіноцтво наше на цідім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські» [287].

Альманах викликав дискусію між Н. Кобринською та редактором «Зорі» Г. Цеглинським (1852—1913), який, рецензуючи зокрема оповідання «Пані Шумінська (Образок з життя)», писав, що авторка не вийшла ще з омани т. зв. Зїигт ипсі Бгап§ — періоди, в котрій представ-ляєся поступ яко якусь невгомонну, неперетерту, всеруйнуючу силу, котра, поки що постановить, мусить все зруйнувати переділе»1.

Не заперечуючи соціального аспекту відтворення дійсності у вміщених творах альманаху, Цеглинський проте відзначає: «думка у них переважно соціальна, але соціалізм той найкраще виражений в трьох сонетах (У. Кравченко. — Авт.) такої ідеальної, гуманної натури, що кождий з ним погодиться...»2.

Кобринська пише «Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» не через свою вражену амбіцію, а для спростування несправедливих, безпідставних закидів рецензента. Полемічний виступ Кобринської вийшов за межі захисту творів, уміщених в альманасі, заманіфестувавши позицію щодо напряму і мети жіночого руху.

«Відповідь» кінчається зверненням до жіноцтва ще пильніше стати до праці. Кобринська вірить, що «наша літературна робота не по-перестане на «Першім вінку» і що вскорі зможем пустити їх більше на чисту струю поступу [...] так що, ідучи за приміром добродія Григорія Цеглинського, що так дуже любується у відірваних фразах, можу і я сміло сказати про ню словами Франка, що:

... де є в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?..» [296].

1887 р. Кобринська з Софією Окуневською їде до Цюріха. Там вона відвідує лекції німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера; знайомиться з одним із зачинателів соціалістичного руху Б. Лімановським; спеціально приїжджає до Женеви на зустріч з М. Драгомановим.

Захоплена соціалістичними ідеями, Кобринська звертається до відомого німецького марксиста Августа Бебеля з проханням дати дозвіл на переклад його праці «Жінка і соціалізм» і одержує його. Проблему визволення жінки з-під домашнього гніту, її громадський статус Кобринська не пов'язувала з соціалізмом. З цього приводу вона полемізувала з ініціаторкою жіночого свята Кларою Цеткін,