НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

На основі аналізу символізму в народній поезії Кобринська доказує польському критикові й українським опонентам, що «в самій експресії почування народна творчість буває дуже часто символічною, то є сугестінує внутрішню істоту речі за помочею символічної методи, котра послідніми часами станула проти домінуючого в літературі натуралізму» [369—370]. «І якщо ми маємо такі скарби як пісня, казка у нашім нутрі, то годі відриватися від кореня, позичати в чужих світах, втрачаючи ціхи нашої народної творчості. Радше загли-бімся, увійдім у власну душу, а знайдемо все у себе. Коли штука (мистецтво. — Авт.) перестає носити спільні прикмети народу чи раси, коли зникає в якім народі спільність смаку, що буває завсігди ознакою великих артистичних епох, — тоді упадає і сама штука.

Єгиптяни, ассірійці, греки, хінчини, японці, італійці в часах відродження й інші — всі вони, як зауважив один з французьких есте-

367

тів, мали велику расову спільність артистичних почувань, посідали самородну штуку, виходячи з душі народу» [371—372].

Художня практика Кобринськоі підтвердила її теоретичні висновки. Це стосується насамперед збірки «Казки», провідну мету яких визначила сама письменниця: «Демонічна сила в природі, виступаюча зцілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина»1.

Народна демонологія як неодмінний атрибут світогляду народу змусили Кобринську звернутися до символічних та імпресіоністських виражальних засобів. Інакше навряд чи вдалося б реалістично відтворити дух народу, його поетичну й артистичну вдачу. Тому важко погодитись із' твердженням історика літератури, що «спроба письменниці надати' фольклорним образам значення містичних символів — річників людської, долі — виявилась несполучною з справжнім мистецтвом, пішла йому \ на шкоду. Не допомогла і модна вишуканість художніх засобів, імпре-< сіоністична техніка — правдиві в своїй основі малюнки народного побу-ту затуманились містичною тенденційністю»2 (виділення наше. — Авт.). \

Після «Казок» у Кобринськоі, як і в Стефаника та Марка Черемшини, настала тривала творча пауза. Тільки перша світова війна, що руйнівним колесом пройшлася по Галичині, не минула й Кобринську, примусила її знову взятися за перо.

1915 р. Кобринську, як і Стефаника, звинувачують у шпигунстві на користь Росії і заарештовують. Стефаника визволив з-під арешту адвокат і письменник Марко Черемшина, Кобринська ж завдячує А. Чай-ковському своїм звільненням. Стефаник їде до Відня і пише новели «Марія» та «Діточа пригода» (1916). Кобринська відразу ж після арешту відгукується на події війни новелами: «Кінь», «Полишений», «Свічка І горить» (1915), пізніше — «На цвинтарі», «Каліка» (1916—1917).

1918 р. Кобринська підготувала і передала на Наддніпрянську Україну збірку оповідань, з якої дійшла до нас казка «Брати», на-: писана в березні 1917 року і опублікована в збірці «Поклін пам'яті першої поборниці прав жінки Наталії Кобринськоі» лише в 1921 р., в річницю її смерті (решта творів загубилася).

Померла Кобринська 21 січня 1920 року в Болехсві, де і похована. На хресті коротка епітафія «Мене вже серце не болить».

ТВОРЧІСТЬ

Розквіт творчості Н. Кобринськоі припадає на 80—90-ті роки. В цей час Кобринська написала свої найкращі твори: «Дух часу», «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець» та ін. Критика відзнача-

'3 Озаркевичів Наталя Кобринська. Казки. Видане Дениса Лукіяновича. Чернівці, 1904. — С. 1.

Чсторія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 81.

368

т

ла як особливу рису творчої індивідуальності Кобринськоі її уміння тонко відчувати «дух часу», особливо вплив його на становище жінки в суспільстві, таїни душі і змагання за емансипацію якої Кобринська так послідовно і вражаюче правдиво відкрила суспільству.

У стрімкій динаміці суспільного життя, в кожному типі Кобринська шукала насамперед морально-етичні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з точки зору духовного змісту, що проявляється в тих змінах.

Дочка священика, Кобринська досконало знала життя, побут, погляди на світ західноукраїнського духовенства, отже не дивно, що в її творах так багато уваги приділено саме цій верстві галицького суспільного життя.

«Пані Шумінська» — так називалося перше оповідання Кобринськоі, пізніше переіменоване на «Дух часу». Все життя пані Шумінської та її дітей передані через її спогади. Попадянка, вона, як і водиться в її стані, вийшла заміж за священика; народжувала і ховала дітей. Залишилось два сини і дві доньки. їхню життєву дорогу було визначено від народження: сини стануть священиками, доньки вийдуть за священиків. Так було з діда-прадіда, так і має бути. Так думала пані Шумінська.

Та «дух часу» захопив у свій бурхливий, страшний для пані Шумінської вир, і поніс усіх її дітей проти течії: старша донька закохалася не в поповича, а в мужицького сина, та ще й незакінченого богослова; друга своїми «химерами» і вічним невдоволенням існуючим станом речей, кожним впровадженим «новаторством», читанням книжок, недотриманням етикету дратувала і гнівила пані ТТТу-мінську, кожного разу збільшуючи тріщину в стосунках між матір'ю і дочкою — аж до повного непорозуміння.

Старший син після семінарії навідріз відмовився бути священиком і записався на філософський факультет в університет.

«Такий дух часу повіяв! — пояснює він матері своє несподіване рішення. — Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуванню відомостей, науки!» [121].

Не пішов слідами батька-священика і наймолодший син; записався до університету на правничий факультет. Приїжджав на канікули додому з товаришами, говорив з ними про народ, французьку революцію, свободу, експлуатацію мужика, що лякало Шумінську до смерті. Що більше не розуміла значення тих слів, то більший страх малювала її материнська уява і серце обливалося кров'ю.

У розпуці вона молиться, випрошуючи в Бога ласки для дітей і спокою в родині, але й це не допомагало. Дух часу, як страшний демон, руйнував і нищив усе найдорожче для неї.

«Він всувався в усіляких видах у щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах роз-

369

кладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки, пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі і наймиліші надії її серця» [123].

Навіть її внучка, охоплена духом часу, прагне вивчитися на вчительку, аби самій на себе заробляти. Проаналізувавши своє життя і теперішнє становище, Шумінська дійшла висновку — дивного, але справедливого: вона не владна зупинити час, повернути його, ба навіть змінити. її сприйняття і розуміння світу не єднаються зі світом її дітей, достоту як у тої квочки, що замість курчат вивела каченят. Дала життя, турбувалася про них, вивела до ріки життя, а вони

«з берега витягали головки, цілі пішли в воду. Надарма мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде покоління не оглядається і не чує її поклику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне... підносить... пропадає» [128].