ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Повість-хроніка О. Кониського «Семен Жук і його родичі» містить багато автобіографічних елементів. Історичний матеріал тісно переплетений з подіями життя автора, його вчинками, які мають пряме відношення до історичних подій і розглядаються як «передусім мої»,

1Кониський О. Семен Жук і його родичі // Правда. — 1875. — Роч. 8, ч. 2. — С. 750.

185

що є головною особливістю автобіографії. Повість насичена ліричними відступами, елементами сповіді автора. Як і в інших «хроніках», О. Кониський, охоплюючи великий відтинок часу, змушений вдаватися до ретроспекції. Біографія головного героя подається в минулому і теперішньому часі. Це дає можливість простежити ви- | токи його світогляду — від прапрадідів, їх оточення, життя і бачення світу, народження, формування й утвердження характеру й поглядів героя тепер.

За масштабністю зображуваних подій і розгалуженістю сюжетних ліній (лінія Жука, Джура, Рисі, Вітренка, Ларіонової та ін.) твір : епічний. У ньому знайшла відображення ціла епоха в житті української суспільності кінця 60-х — початку 70-х років та громадсько-політична атмосфера цього часу.

І. Франко з-поміж інших творів О. Кониського відзначив роман-хроніку «Семен Жук і його родичі», назвавши її «найзнаменитішою», ] хоч і «недокінченою» пробою представити інтелігента-українофіла як тип «нового чоловіка». Високу оцінку твору можна пояснити конкретно-історичними обставинами, бо на початку 70-х років українська проза була небагата на художні здобутки, а великі епічні жанри перебували тоді ще в стадії становлення. Тема, до якої звернувся письменник, порушені ним проблеми були актуальними.

У 70-ті роки реалізм письменника набуває моралізаторського відтінку. Спостерігаємо часте перенесення соціально-політичних явищ, фактів економічного життя в площину моральну і психологічну. Соціально-економічні хвороби під пером О. Кониського перетворюються на хвороби свідомості й совісті, на джерело його власних мук. Ця особливість реалізму О. Кониського особливо виявилася в його повісті «Юрій Горовенко», написаній 1883 р., виданій у Львові 1885 р. з підзаголовком «Хроніка смутного часу».

Жанр, композиція, ідейне спрямування повісті-хроніки має також багато спільного з творами Нечуя-Левицького «Хмари» і «Над Чорним морем». Вона складається з двох частин, кожна з яких містить по кілька глав.

У перших семи главах «Хмар» Нечуя-Левицького відтворено життя і діяльність студента Київської духовної академії, пізніше професора філософії Василя Дашковича, українофіла, здатного багато зробити для справи національного розвитку; перші глави повісті «Юрій Горовенко» О. Кониський присвячує зображенню життя вчителя історії кадетського корпусу Дмитра Павловича Пучка (прототип Д. П. Пиль-чикова) —• кириломефодіївця, товариша Куліша, Костомарова, Нав-роцького, О. Маркевича, активного учасника національного руху 60-х років та його могутнього впливу на учнівську молодь, особливо Юрія Горовенка.

Завдяки Дмитру Павловичу історія і письменство стали для Горовенка «тим національним вбранням, під котрим він вбачав минувшину;

186

а минувше життя народів, особливо України, він розглядував так любовно; минувшина ж України ще любовній горнула Юрка до свого лона, пригортала його так, наче коли б горнула його до лона рідна неня. Історія і письменство стали Горовенкові криницею, з котрої він пив живу воду і на дні котрої читав будущину українського народу» [413].

Обидва письменники добре знали становище й характер освіти на Україні, життя і побут учнівської молоді і професури. Схоластика, пропаганда реакційних ідей, неуцтво, підлабузництво, доноси; політика обрусіння, зневага до національних традицій, мови, культури — все це знайшло яскраво правдиве відображення у «Хмарах» і в повісті «Юрій Горовенко».

За задумами обох письменників їх головні герої мали стати еталоном «нових людей». Для цього вони втілили у своїх героях найкращі риси борців національно-визвольного руху 60—70-х років (ліберального народника, українофіла, ліберального громадівця) і характерні, ознаки справді демократичного діяча. Можливо, саме ця ідейна роздвоєність і є причиною того, що ні Павло Радюк, ні Юрій Горовенко не стали зразком типового учасника українського національного руху.

Боротьба народу за національну незалежність, рівноправність, виховання і зміцнення національної свідомості шляхом освіти, поширення зразків української літератури висуваються в повісті на перший план, за що обидва письменники піддавалися суворій критиці істориками літератури тоталітарного режиму.

Найвразливішими місцями для «інтернаціоналістів»-літературо-знавців були несприйняття письменниками революційного шляху; українофільство, висока національна свідомість, без якої О. Кониський не мислив життя народу як нації.

Проблеми національного розвитку в «смутний час» історично назріли; вони не втратили актуальності й понині. Україна, на відміну від Росії, потерпала (крім соціального) й від національного гніту. Цим зумовлений соціальний пафос російської літератури, яка вирішувала проблеми «Хто винен?», «Що робити?» для звільнення людини від соціального кріпацтва. Українці як бездержавна колоніальна нація, задавлена пресом заборон і репресій, насамперед дбали про національну свободу народу, про розкріпачення духу нації, про повернення їй національного обличчя.

Пошуки шляхів розв'язання національної проблеми були справою честі національної еліти, насамперед творчої інтелігенції, до котрої належав і О. Кониський, «націоналізм» якого стояв «упоперек горла» космополітам, шовіністам, українофобам усіх часів. Власне, через «націоналістичне» спрямування повість «Семен Жук і його родичі» не перевидавалася жодного разу.

Повісті «Юрій Горовенко» пощастило більше: з передмовою Петра Волинського вона була надрукована 1928 р. київським видавництвом

187

«Сяйво» і в «Бібліотеці української літератури», що видала «Наукова думка» через 62 роки (1990).

Сучасники О. Кониського устами І. Франка, навпаки, відзначили художню «невдатність» «Юрія Горовенка», але високо оцінили як першу пробу «малювання певних суспільно-політичних течій серед нашої суспільності, того, що в Росії називали «ловить момент» і в чім незрівняним майстром був Тургенєв» [41, 499].

Народники намагалися створити свою «пряму» пропагандистську літературу, яка виражала б «норму» розуміння ними національних і соціальних суперечностей, надихала б народ на активні дії. «Юрій Горо-венко» належить до їх числа. Цим пояснюється «публіцистичність» повісті, часте декларування своїх особистих поглядів, голий перелік певних історичних подій, явищ, прізвищ, епізодів без «художньої обробки».

У хронологічному порядку О. Кониський подає майже сорокарічну історію українського національного руху (40—80-ті роки), насичуючи її конкретно-історичними реаліями. Так, у першій частині повісті, що слугує передісторією головної події, через призму сприйняття Юрія Горовенка у лаконічній формі подано найголовніші події та явища, що мали всеохопний, глобальний вплив на формування національної, політичної й соціальної самосвідомості українського народу. Це насамперед «Кобзар» Шевченка; розгром Кирило-Мефодіївського братства; поразка в Кримській війні; справа петрашевців; видання «Основи» і «Хати»; народницький рух 60-х років, що пробудив громадську думку, вирвав з кайданів громадське життя: «Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Наближалася селянська реформа. Потреба народних шкіл, освіти, жіноцьке питання, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових суді: і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного економічного розвою... Все то було на коші, все мололось» [418].

Юрій Горовенко був активним учасником історії. З його допомо гою було створено недільні школи з українською мовою навчання літературні вечори, на яких панувало українське слово; безплатн: читальні, гуртки тощо. В повітрі відчувалась політична свобод й автономія України...

Польське повстання (1863) та замах Каракозова на Олександра І в квітні 1866 р. стали приводом для переходу у відкритий наступ н національно-визвольний рух. Репресії, арешти, заслання... Ідея селянського повстання ще жевріє, але відсувається далеко назад у народницькій ідеології.

Постріл Каракозова поклав початок серії терористичних актів, що призвели до убивства «царя-визволителя» (1 березня 1881 року). Цією датою і визначається кінець 70-х років, кінець високого етапу народництва.

Та яким би героїзмом не відзначалися виконавці терористичних актів, тактика народовців заводила визвольний рух у глухий кут:

188

«Пристати до анархістів і, взявши револьвер та динаміту, іти стріляти в губернаторів, в жандармів? — роздумує Горовенко. — Іти руйнувати!.. А користь з сього яка? Не переб'єш усього кодла, з котрого набираються Петрови, Іванови!.. Уб'єш губернатора Сидорова — на місто його сто охочих Петрашів, Бодьків, Гопаненків... ні, з сього користі нема народові. Глибше, глибше лежить коріння, глибше треба копатися, треба заступа кращого, гострішого, ніж гайдамацькі ножі...» [455].