ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

«Отака доля нашого письменника, — думав я, йдучи понуро з гробовища, — живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти» [217], — закінчує О. Кониський художній твір публіцистичним роздумом-резюме.

Крім нестерпних соціальних умов український письменник зазнавав політичних репресій, глуму цензорів, про що йдеться в оповіданні «Тривога автора і видавника» (1900). Цензура, запроваджена ще Петром І, переслідувала єдину мету: довести українські видання до мовної одноманітності порівняно з виданнями російськими. Покінчивши з політичним суверенітетом України, царський уряд вирішив викорінити найменший прояв національного життя, навіть скільки-небудь значні вияви, паростки своєрідного українського національного типу.

Червоний хрест цензора стояв на слові «козак», «старовина» на такому безневинному реченні, як: «Аж жах бере, коли згадаєш, яке тяжке і невимовно темне десятиліття пережили ми» [358]. Осуджувалось слово «старовина». Однак і такий «ампутований» текст не полишав письменника і видавця тривоги і страху. Кривунда написав свої твори українською мовою, а згідно з Емським указом «українські книжки дозволено друкувати за умови, щоб «не бьшо допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания» [360].

Безглуздість такої вимоги особливо була зрозумілою і письменникові, і видавцю, і двом університетським професорам та видатному приватному філологові, з котрими консультувався видавець. Острах за «отступление» і перспектива потрапити до охранки зростали. «Воля начальства — закон, ти знав про «отступления» і повинен був донести начальству, що твориться «беззаконне»... — пояснює письменникові видавець Спориш. — Далі: книжка твоя написана по-українськи, а вся не «общерусская» мова і книжка єсть сепаратизм — політика. Ну, розумієш тепер, що і ти, і я... Що тут саме до речі охранка» [364].

О. Кониський створив новий тип літературного твору, основні риси якого повністю проявилися в оповіданнях «Доля одного письменника», «Тривога автора і видавника». Це, зокрема, поєднання художнього й публіцистичного елементів у створенні образу. Письменник зберігає і розвиває властивий йому принцип художньо-реалістичного розкриття дійсності, доповнюючи його публіцистичною загостреністю. Він намагається точно визначити, зберігаючи, звісно, образну форму, внутрішню суть предмета, розкриваючи залежність українського письменника від цензора: «Що не напишеш було по-українськи — він усе заборонить. Рік 1887. Се був чорний рік задля нашого слова; за рік перший (Василь Рафальський. — Н. С.) заборонив мені 18 оповідань і більш 50 таких галицьких книжечок, які доти були дозволені; навіть заборонив Львівське видання оповідань Марка Вовчка» [365].

179

Про необмежену сваволю цензури писав І. Франко у статті «З остатніх десятиліть XIX віку»: «Мого «Муляра» редактор «Зорі» признав не вартим друку для того, бо, мовляв, він такого факту ніколи не бачив, а муляри, по його думці, найгірші п'яниці. Одне оповідання Кониського було надруковане до половини, а другу половину громадський синедріон признав неможливою і дав кому іншому доробити необразливий ні для кого кінець [...]. Громадська цензура була вдесятеро грізніша для авторів, ніж прокураторська...»1.

Якісних змін зазнала і композиційна структура творів О. Кониського. В художні оповідання та нариси письменник широко вводить у різних формах публіцистичні екскурси. В одному випадку він дає публіцистичний вступ до наступного художнього зображення, в інших — закінчує розповідь публіцистичними узагальненнями.

Композиція публіцистичних творів органічно вбирає в себе й художні елементи. В цьому плані особливо характерні «Листи з Полтавщини» (1884), де на основі документальних фактів йдеться про те, що реформа 1861 року не звільнила селян від кріпацтва, а завела в «інше, ще гірше, ще тяжче — економічне кріпацтво».

Реальні факти розгортаються як художньо-психологічні зарисовки в нарисах «Анастасіада», або Лихоліття в Чернігівщині» (1888). Це вражаюча картина боротьби за землю між біднотою і багачами, переслідування чернігівським губернатором Анастасєвим радикалів, його звірячі розправи над селянською голотою різками й багнетами каральних загонів; в серії етнографічно-економічних нарисів «Дахнівці» (1894) — про село, що стало «кублом великих злиднів» — художня образність зорієнтована на те, щоб відверто, в максимально стислій формі розкрити і точно визначити життєву суть соціально-економічних процесів, поведінки, думок і почуттів людини.

Вихований на творах Шевченка, О. Кониський був переконаний, що чекати від панівної еліти оновлення українського життя не доводиться, вона сама зацікавлена в підтримці, а не зміні існуючих порядків. Спостерігаючи і відтворюючи в своїх творах життя сільської і міської бідноти, О. Кониський переконався також і в тому, що ця біднота зайнята однією турботою — про шматок насущного хліба, що умови її існування настільки тяжкі, а сама вона настільки пригноблена, темна і затуркана, що не здатна навіть і мріяти про якусь боротьбу, про свої права та інтереси.

Найгіршим лихом, за О. Кониським, було те, що інтелігенція відцуралась від народу, стала глухою до його долі, зденаціоналізувалася, космополітизувалася, розчинилася в хаосі життя: «Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? — запитує О. Кониський в оповіданні «Народна педагогія». —

А коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?... Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...» [150].

Проблема взаємин інтелігенції з народом хвилювала О. Кониського впродовж життя. Він дуже вболівав при одній згадці про брак нашої української інтелігенції і виношував тисячі планів, щоб заповнити цю трагічну для українського суспільства прогалину. Виховання національно свідомої української демократичної інтелігенції О. Кониський вважав найважливішим, нагальним завданням. Низка епічних творів про інтелігенцію («Молодий вік Максима Одинця», «Порвані струни», «Грішники», «Семен Жук і його родичі», «В гостях добре, а дома ліпше», «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» та ін.), головним героєм яких є нова людина, націонал-народник, мала перед собою саме цю мету. О. Кониський перший в українській літературі створив позитивний тип українського інтелігента, передав його погляди, змагання і шляхи. «Цілий ряд творів О. Кониського, — писав С. Єфремов, — [...] присвячено народженню й діяльності оцих нових для того часу (60—70-ті роки) людей. Поруч, для контрасту, автор дає і типи супротилежної категорії людей (особливо «Грішники»), а також малює ті зверхні політичні обставини, що руйнують роботу нових людей, збиваючи їх зі шляху систематичної культурної роботи на всякі небезпечні манівці»1.

Серед народників 60—70-х років поширювалися романи М. Черни-шевського «Що робити?», І. Тургенєва «Напередодні», «Новина»; популярними були й романи російською мовою Д. Мордовцева «Нові люди. Повість із життя шестидесятих років» (1867), «Ознаки часу» (1869), написані як заперечення думок, висловлених героями роману «Що робити?» М. Чернишевського про перспективність соціалістичних ідей.

Нові люди Д. Мордовцева (Ломжинов, Тутнєв, Елеонська, Рєліна, Григор'єв) втілюють у собі найхарактерніші риси народників 60-х рр.: волелюбність, прагнення до знань, до вільного життя, самостійної праці. Вони не бояться труднощів, мріють про краще життя. Сприйняті раніше ідеї Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова розцінюють як «хворобу», якої потрібно якнайскоріше позбутися.

Образи нових людей Д. Мордовцева зазнали різкої критики з боку М. Салтикова-Щедріна за штучність, надуманість, ординарність, балакучість, резонерство, відсутність високих ідеалів і покликання.

Приступаючи до написання своєї повісті про нових людей «Семен Жук і його родичі», О. Кониський намагався не повторити прорахунків



'Фракко І. З остатніх десятиліть XIX віісу // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984.— Т. 41. — С. 497.

180

'Єфремов С. Історія українського письменства.

181

К, 1917. — С. 293—294.

Нечуя-Левицького, особливо щодо зменшення розходжень між словом і ділом головного героя. Частково це йому вдалося.

Семен Жук — народник-націонал 70-х років — вигідно відрізняється від Павла Радюка, бо належить до тих нових людей, «котрі працюють собі тихенько, вважаючи не на чини і на хрести, не на гроші, не на егоїзм, але на громадську національно-народню користь! вони не гукають про себе, як гукав Радюк П. Левицького, що вони націонали; ні! між Радюками нашого часу діло — опереджає сло-в о. Тілько наше горе, що таких людей у нас дуже ще мало; алеї гаразд те, що сі люде не звертають уваги на городянське житя, а працюють по селам біля народу, навчаючи його не словом, а діло м»1.

На відміну від Павла Радюка, який свою близькість до народу виявляв українським народним одягом і спробою фізичної праці, Семен Жук одразу запевняє: «Не носитиму я народнего убрання, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходитиму, бо й не вмію; проповіді ніякої не держатиму, бо добре знаю, що народові вся попівська проповідь остила... Я буду тілько працювати, учить ділом і давать пораду тілько тогді, як у мене питатимуть»2.

«Нові люди» О. Кониського — культурники 60—70-х років, які борються проти національного гніту, за розвиток національної культури, справді дбають про виховання в народі національної свідомості та гордості. Таким мав бути Василь Клен із незакінченої повісті «Пропащі люди», Маруся й Опанас з оповідання «Перед світом», що має підзаголовок «Оповідання про людей нового часу» (1886). Значно ширшу сферу діяльності народника-ліберала показано в повісті «Семен Жук і його родичі».

Дві частини повісті О. Кониський написав 1873 р., які з'явилися в журналі «Правда» 1875 р. Третя частина загубилася під час переправи рукопису в Галичину на станції Волочиськ (1876). Через 8 років на замовлення І. Белея О. Кониський написав другий варіант третьої частини, художній рівень якої, проте, не задовольнив замовника.

Одним з найважливіших проблемно-тематичних аспектів повісті «Семен Жук і його родичі» є моральні принципи, що лежать в основі характерів і діяльності демократа-сімдесятника. Ключовим для письменника стало питання про «практицизм» «нових людей», про співвідношення в їх моральному світі понять «вигода», «розрахунок» — з одного боку — та «ідеали», «висока мета» — з іншого, змодельованих в образах Джура і Жука. Обидва вони — «нові люди» і виросли на ниві нового часу, на котрій з'явились дрібні, мізерні ідеї, егоїзм, лукавство, прагнення до збагачення. З цього прагнення,