ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Життя селян, міської бідноти, чиновників, священиків, сільської та міської інтелігенції — такий зміст прози О. Кониського. Вже у ранніх оповіданнях (а саме цей жанр превалював у творчості 60-х років) визначився демократизм їх тематики, чітко виражене прагнення письменника відтворити правду народного життя без прикрас, що зближувало його з творчістю Марка Вовчка, «Народні оповідання» якої справили на О. Кониського великий вплив.

Уже в ранніх творах виявилися характерні риси почерку О. Ко-ниського-прозаїка: його тонка спостережливість, уміння підмітити суттєві деталі й явища життя, знання і майстерне володіння живою розмовною мовою, його легка іронія, сповнена співчуттям до знедоленої людини, відтворення картин соціальної кривди з позицій українського націонала.

О. Кониський, як і переважна більшість письменників, був переконаний, що справжній здоровий дух залишився в селі, що тільки «між дітьми народу» за допомогою «тихого спокійного прогресу» можна обновити соціальне життя. «Наша сила в селі та в землі», — заявляє О. Кониський устами героя повісті «Семен Жук і його родичі».

Селянська реформа, проте, не дала бажаних результатів. Відсутність самосвідомості і пасивність народу — найтяжча спадщина кріпацтва, підтримувана «новими часами». Народ не спить; він прагне іншого життя в найрізноманітніших, часом ілюзорних, формах.

Такі «крайнощі» в зображенні селян і реформи, надмірна ідеалізація їх властива лише раннім творам О. Кониського, які, проте, мають явно антикріпосницький характер, включаючи сюди і оповідання, що написані російською мовою «Бегльїе» (1862) і «Пьяница» (1862).

О. Кониський увійшов у літературу в часи найбільшого загострення кризи всієї кріпосницької системи, коли селянсько-поміщицькі відносини загострились до краю. Він відтворює життя поміщиків у тій сфері, в якій, здавалося, найміцніше закріпилися риси культурності, патріархальної невимушеності і навіть поетичності у побуті. Він веде читача прямо до покоїв панського гнізда, знаючи, що тут, далеко від стороннього ока, образ пана постає в усій оголеній правді.

172

З властивою йому послідовністю О. Кониський переконує читача в тому, що тут панує задушлива атмосфера ворожнечі, зневаги до людини і її гідності, безсердечного користолюбства, відвертої розпусти.

Ось трагічна доля дівчини-кріпачки Прісі («Бегльїе»), втікачки, насильно взятої до панських покоїв. Втеча — втрата чоловіка-втікача, дітей — ув'язнення в монастирі — смерть \x25A0— така фабула її біографії. І поряд молодий, гидкий і недолугий панич, «цибатий та тонкий, неначе коноплина», «жовтий, буцім соняхів цвіт, та ще й недоріка» («Хвора душа»), що також посягає на честь дівчини, і тільки інстинкт самозахисту і воля врятовують її від неслави.

Дістається й чоловікам, особливо тим, хто не втратив ще почуття власної гідності. Дмитра Книша ще підлітком на стайні періщили з обох боків; через село вели із сплутаними ногами, із зав'язаними руками і «міряли шелягою вздовж і впоперек»; у 18 літ посадили на «бика», себто одним кінцем залізного ланцюга підперезали його і кінець замкнули, а другим кінцем замкнули до двопудової гирі» [«Дмитро Книш», 43].

Вигадливий на всякі кари пан з «Хворої душі» за найменшу провину велів чоловіка в мішок зав'язати і так йому по вулиці ходити. «Люта була душа у нашого пана, нелюдська» [280], — резюмує оповідачка.

В оповіданнях 70-х років докладнішої розробки зазнають образи селян — борців за правду і справедливість, насамперед за волю. В цьому плані О. Кониський зробив крок уперед порівняно з Г. Квіткою-Основ'яненком і навіть Марком Вовчком. В оповіданнях «Панська воля», «Дмитро Книш», «Хвора душа», «За плахту» глибше опрацьовані образи селян-бунтарів. Гриць з оповідання «Панська воля» витримує погрози і побої пана, втрачає дружину, здоров'я і дітей, але не підкоряється панові.

Дмитро Книш з однойменного оповідання — уособлення волелюбності, генетично успадкованої від народу і, наперекір найстрашнішим перешкодам і найзвабливішим спокусам, збереженої ним навічно. Воля для Книша — це природний стан його душі. Він народився вільним і відповідно поводиться.

У 12 років, коли він був панським лакеєм, до нього могли пристати лакейська самозакоханість, собача відданість, які так наполегливо й методично насаджувались кріпакам поміщиками.

«Його й не били, й годували, як всіх людей, а зодягали — краще, ніж кого іншого; і робота ніяка там була; прийми та подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду та нагодуй щенят: от і все! Чого б, здається, ще йому! Та ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська передня: то огризається він супроти старшого лакея, то лається з економкою, то гризеться з кухарчуками, то заб'ється собі у сінях та струже що-небудь, або клітку майструє, або робить мишину пастку» [42].

173

Наскільки «доросліший» у своїх учинках Дмитро від однолітка Чіпки! Згадаймо епізод наймитства у Бородая, коли він, неслухняний і ледачий, мало не пустив з димом його багатство. «Вигнаний, він поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... »*.

У художньому і психологічному відношенні образ бунтаря-прав-дошукача в О. Кониського достатньо переконливий. У нього відсутня романтична винятковість. Дмитро — людина героїчного характеру, винахідливий у виборі способів протесту.

Спочатку він чесно й відверто просить пана відпустити його на волю, в село. Після відмови, насильно залишений для миття посуду, він виявляє протест, б'ючи «ненароком» його; перевели в столярню — він утік; приведений у путах назад, він чесно виконує роботу свинопаса, а на весну знову втікає, тепер уже на 2 роки. І знову його спіймано і тяжко покарано.

Дмитро пасе гусей з колодкою на ногах, кочегарить, але не підкоряється. Наказ пана одружитися з його наложницею не виконує. «Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду». Отаман оперезав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти і повів у церков» [44].

Вимушене одруження з вагітною від пана дівчиною не змінило характеру героя, не озлобило його проти своєї дружини. Тільки справжній аристократ духу міг так ставитися до своєї-чужої дружини і своєї-чужої дитини! Письменник не вдається до детального опису їх родинного життя, але констатує головне: «На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її й коли штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб її й вилаяв. У себе в хаті, в господі він не те що наче чужий, але і не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, сопе та й годі... Видно, що чоловік чимось невдоволен, а чим він невдоволен — не вгадаєш» [45].

Дмитро Книш знає кріпацьку неволю, усвідомлює її до коріння, тому й відчуває глибше, ніж односельці. Задовго до «Лиха давнього і сьогочасного» та «Голодної волі» Панаса Мирного О. Кониський устами свого героя дає справжню оцінку цієї волі: «Прогула гутірка про волю! Люди зраділи, а Дмитро — ніби для нього те кріпацтво і байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люди раділи, святкували, а Книш слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. «Що мені, — каже, — з тієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий — нічим на Дмитра не вгодиш, усе не по його» [там сажо].

Важливо, що О. Кониський бачить в окремій людині, в індивіді не тільки жертву й пасивний суб'єкт суспільства, суспільних обста-

Ширний Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? // Твори: В 5 т. — К., 1960.— Т. 2. — С. 61.

1 74

вин, а й виявляє в ній об'єктивно зумовлений нахил, навіть тенденцію до боротьби проти цього суспільства. Він уміє почути в її голосі ноти протесту. І хоч цей протест чи боротьба мають морально-індивідуалістичний характер, у ній, незалежно від задуму автора, відтворено визвольну боротьбу демократичних сил епохи. О. Кониський змальовує образ справжньої людини, яка володіє великою душевною силою, здатна, хай навіть і невдало, виступити проти негативних явищ у суспільстві.

О. Кониський бачив у новій епосі не тільки її «мирну» зовнішню оболонку, а й її внутрішню невлаштованість, що призводить до неминучих людських мук і боротьби за їх усунення. Розмірене прозаїчне життя суспільства слугує О. Кониському ареною глибоко драматичного зіткнення між людьми.

Захоплюючись незлобливістю і високою моральністю свого героя, О. Кониський показує його як наполегливого, безстрашного захисника народних інтересів. Ставши старшиною, він дбає не про свій добробут, а про громадські інтереси, виявляючи при цьому непересічні здібності згуртовувати громаду, спрямовувати її зусилля на корисні справи. Дмитро домагається поставленої мети: позбувається шинкаря з його шинком; контролює збирача податків; протестує проти попівського здирства: «З жиру щоки, наче кавун, а їздите по селу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу! — каже він попаді. — Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини» [46].

Дмитро Книш не зганяє злість за невдачі на дружині, хоч і не кохає її; не залишає з дитиною на посміх людям, а «взяв жінку і дочку й подався в дорогу». Та не знайшов він у Таврії бажаної свободи. Як безпашпортного його відправлено назад, до рідного краю. Тут він, як і раніше, залишається таким же — смутним, невеселим: «все не по його, усім він невдоволен» [47].

Дмитро Книш належить до тих мужиків, хто підноситься до ідеї, до соціального ідеалу. Він чесно працює і не зазіхає на чуже добро, не заливає горілкою своє горе. Від цього лиха він оберігає і застерігає односельців. Першу нагоду, можливість він використав для того, «щоб шинку не було в селі». Заміна шинкаря-єврея шинка-рем-росіянином, якого рекомендувала громада, також його не влаштувала: «Шинкар, — каже, — все одно, чи він жид чи москаль, чи наш брат; коли він вже шинкар, так і кровопійця» [45].