ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Літературно-критичні виступи з проблем стану і розвитку української літератури, творів окремих письменників, огляди української драматургії, рецензії на театральні вистави часто з'являлися в галицьких часописах, пізніше — і в «Киевской старине». Центральне місце в літературно-критичній програмі О. Кониського посіло питання про право українського народу на свою окрему національну літературу, її самовизначення, про національний зміст і народність літератури, її внутрішню специфіку, громадсько-естетичні завдання.

Як поет Кониський дебютував 1858 р. в «Черниговских губернских ведомостях». З цього часу його вірші, як і твори інших жанрів, з'являються майже в усіх періодичних виданнях. Його працьовитість порівнювали з працьовитістю П. Куліша і Б. Грінченка. «Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя, коли одними руками й однією головою не одну треба роботу робити, скрізь по-співаючи, всюди закидаючи прогалини, заорюючи огріхи, в усякому ділі і приклад даючи, й чорну роботу справляючи, — писав С. Єфре-мов. — їх ми і потім не одного мали — визначніші з таких діячів — Франко та Грінченко, — і працюючи запопадливо на шкоду власному талантові, розмінюючи його на дрібняки, вони цією великою самопожертвою справляли незмірної ваги громадянську функцію під час посухи на громадські сили»3.

Натура енергійна, неспокійна, дійова, Кониський завжди опинявся в центрі громадських справ, подій, конфліктів, проблем, ідей. «Його

'Сміланська В. Біограф та його «Хроніка» // Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 22.

2Франко 1. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 35. ^Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917. — С. 291.

62.ш 161

особистий вплив і його різностороння праця дуже багато спричинилися до засипання тої прірви, що мала бути смертельною раною для нашого національного руху. Він спричинився дуже багато до зрушення думок у Галичині, призвичаїв публіку до літератури хапаної, так сказати, по гарячим слідам життя і навіть його хиби були тим добрі, що їх добачував кожний і вони будили бажання чогось ліпшого»1, — писав І. Франко.

Поезія якраз і була тим рухомим жанром літератури, який міг найшвидше відгукнутися на вимоги часу, художньо відобразити соціальні, філософські, психологічні проблеми доби. Можливо, тому, незважаючи на невисокі, а то й нищівні оцінки критиків, Кониський до смерті не полишав цього жанру. За життя поета вийшла збірка «Порвані струни» (Житомир, 1886), куди ввійшло 34 поезії. Друга збірка під назвою «Вибір поем Олександра Кониського» вийшла у Львові 1901 р. (після смерті письменника). Сюди увійшло 24 поезії. Більша частина його поетичного доробку і нині знаходиться у періодиці та архівах. Поезії Кониського Франко назвав «першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки, хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі... В тих віршах віє смілий, радісний настрій в усіх тогочасних українців, що надіялися при свобіднійшім розвою Росії здобуте працею та просвітою відповідно місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії надто швидко вдарило лютим морозом»2.

Цей удар наклав відбиток на українську поезію, в якій часто зустрічаються мотиви суму, туги, розпачу, а то й зневіри. Певну данину цим настроям віддав і Кониський:

Ми сподівались, ждали, ждали, Ждемо й тепер... весни нема, А перед нами і за нами Холодна, темная зима!.. [535].

У «Розмові Музи з Поетом», присвяченій О. Огоновському, поет перейнятий невимовними стражданнями, бо його край — суцільна могила:

Усюди кров людська тече, Скорботи, вбожество усюди І чорна зрада... Боляче Вони печуть у мене груди [537].

Проте і в цій песимістичній ситуації, коли рука неволі й темряви порвала струни бандури, поет готовий і без струн заспівати знову.

В поезії «Мені аж страшно, як згадаю», незадоволений своїм бездіяльно-беззмістовним життям, поет накликає на себе смерть, щоб не стати «трупом гнилим живучи». Це медитація про сенс людського життя, навіяна особистими болями і стражданнями; про невлаштованість життя, несправедливість, що запанувала в ньому. Симптоматично, що творчість О. Кониського ніколи не сприймалася суспільно-індиферентно: його поетичні твори мали досить широкий громадський відгомін, що свого часу відзначили І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов та ін. Зворушувало читача чесне признання, що всі негоди «смутного часу» поет приймає на себе. О. Кониський не був поетом туги, безсилля і безнадії, хоч його час давав для цього підстави. «Після Шевченка і Костомарова, — писав Орест Авдикович, — Кониський найстарший український письменник, у якого ідея національна голошена сміло, виразно і постійно, а горизонт патріотичної свідомости виходить не то поза вузькі рами етнографічного українофільства початку XIX століття, а поза межі обласного українства, замкненого політичними умовами російської держави»1.

Поезія Кониського перебуває у фокусі суспільності, під постійним наглядом сумління («На смерть Тараса Шевченка», «Пророк», «До Музи», «Розмова Музи з Поетом», «На Шевченківському вечорі»). Його діла, його думки, їх вартість для народу весь час під контролем сумління:

Я не боюсь тюрми і ката, Вони для мене не страшні! Страшніш тюрми у рідній хаті, Неволя в рідній стороні [«Думка», 524].

Людина, її сутність є тим перехрестям, в якому сходяться всі промені прожекторів для найяскравішого освітлення. Кониський вживає дві форми викладу: змалювання ліричного героя, що веде розповідь від імені автора і передбачає значну міру автобіографічності, та алегоричну, що передбачає сюжетну оповідь та її витлумачення.

У центрі образної системи Кониського — новий для української поезії пошевченківської доби ліричний герой — інтелігент-украї-нець, що виражає авторську позицію, сутність і форми його зв'язку з суспільством. Висхідною темою його роздумів є ідея безвартісності і безцільності життя кожного, хто примирився з тюрмою в рідній стороні; хто «золочені жупани носить, найнявшись до катів»; для кого «бог брехня, їх гроші бог, їх бог, їх раб багатий» [520].

Пасивність, егоїзм, байдужість знецінюють будь-які внутрішні чесноти («Чого б, здається, бідувати», «Філантропи», «Смерть ватаж-



'Фракко І. Молода Україна. — Л., 1910. — С. 42.

гФранко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 9.

162

'Авдикович О. Огляд літературної діяльности Олександра Кониського. — Перемишль, 1908. — С. 23.

163

ка», «Ти любиш сидячи у хаті», «В розкішній залі світло сяє», «Ви підупали, земляки» та ін.), тоді як любов возвеличує людину, надає їй громадянської мужності й сили в боротьбі з царством зла і насильства. Слова

«Він умів любити,

його завіт — свята любов!

О, серденько! На всьому світі

є тільки вічного — любов... » [532]