ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

з поезії «Отак, не вирвавшись на волю» можуть бути епіграфом до його поетичної творчості. Любов як сердечна розрада, любов до світу, волі і добра, та найпалкіша і найповажніша — «Любов до родини— святої України» («Думка»). В особі Кониського Україна мала палкого патріота, який спрямовував свої зусилля на піднесення національної самосвідомості, на покращення долі народу. Він був одним із перших митців нового типу, для якого мистецтво стало формою громадянської діяльності, активного втручання в життя суспільства; він заслужив на окреме місце в національно-визвольному русі. Ідея вільної України, що охоплює минуле, сучасне і майбутнє народу, невідривна від національного визволення. В поезії «Думка» («У киреях, у брилях...») поет подає трагічну картину фізичної й моральної смерті полків козацьких, загнаних Петром І не волі здобувати, а рови копати.

Поет використав розгорнуту антитезу, і перед нами — вражаючий збірний портрет полків козацьких, доведених до нелюдськи-жалюгідного стану. Моральне падіння таке ганебне, що вивести з нього може тільки смерть.

Важко собі уявити козаків із заступами, лопатами та ще й зі «слізоньками на очах», не в битвах за волю, а в копанні ровів. Як можна допустити таке нечуване глумління над козаками, про мужність, гідність і честь яких складалися легенди?! «І за що таку наругу вони потерпіли?» — запитує поет.

Ретроспекція в минуле пояснює причини трагедії народу схильністю представників його зраджувати національні інтереси, як це трапилося в час Переяславської ради і Полтавської битви:

Хіба за те, що правдою Щирою служили?! Хіба за те, що трупами Полтавщину вслали. Як від шведів відбитися Москві помагали?! Хіба за те, що із волі Віддались в неволю І навіки погубили Козацькую долю?! [519].

164

Зупинившись на визначальних моментах української історії, Ко-ниський трагічно сприймає остаточну втрату державності та фатальні її наслідки для України після знищення Катериною II Запорож-ської Січі:

В найми тебе заручено, На світ божий не пущено, Твою славу потоптано, Твою мову занедбано, Речі правди задавлено, Думки-мислі придавлено, Родино моя! [«До родини», 519].

У кожному слові відчувається ненависть до московських руйнівників української нації, її історії та культури; причетність автора до свого поневоленого й приниженого народу. Звідси — адекватне поєднання біографічного часу героя з історичним. Не раз ліричний герой ризикує своєю свободою і життям. Переживав, плакав і навіть боявся, але ніколи не уникав громадських обов'язків і заради слави й лаврових вінків не ступав на шлях брехні і зради:

Ні, не зови мене на пир, Я не піду на пир лукавих, Не поклонюсь Мамони слави, Не воспою його кумир. Ні, я не був вовік рабом, Не прославляв брехні, неволі, Поет, співака правди, волі Не піде к кату на поклон!

[«Скорбні пісні», 541].

Прагнення помірятися силою в нерівнім двобої, твердість духу і переконань виступають як гнів і відвага народу, що змагається за національні та людські права. Психологія ліричного героя невіддільна від поривань і устремлінь народу; його внутрішній психологічний час є складовою частиною часу історичного — це комплекс переживань, надій і сподівань героя; це відображення духовного його життя, перед яким постійно виникають складні завдання.

Та найбільше болить Кониському не минуле, якого вже не повернути і не змінити, а сучасне. Чому сучасний люд став такий індиферентний, без сильних пристрастей, переживань і мети?! Чому покірно чекає, окутий страхом, як складеться його доля?

Й чом не рвешся ти на волю Із каторги, із неволі, Родино моя! [520].

165

Рабська покора, інертність, що охопила всю його «родину», — стали ознаками епохи і рисою життя сучасників. Рабство в будь-якій іпостасі — соціальній, національній, моральній — неприйнятне для Кониського, «бо правди раб не має, не має віри, доброти і серця не має». Кониському огидний, ненависний рабський спокій, що «серце троїть і морозить, і снігом душу він заносить, не любить він розумного життя» [521]. Своїм щирим пристрасним словом поет звертається до свого народу то з проханням, то із закликом пробудитися від летаргійного сну, то з осудом:

Ви підупали, земляки,

Так підупали, що й не знаю, —

Чи є ще це в якому краю

Такі плюгавії раби!

В очах з полудою, в ярмі,

Халяву лижете у ката,

Свого лякаєтеся брата,

Гукаючи: «Распни, распни!..» [552].

Кониський дедалі більше переконується, що бажання демократизувати суспільний лад призвело до появи в суспільстві плебейських рис. Треба шукати силу, яка запалить бажанням «вернути стару волю» («Заповідь»), звісно, без повернення до старих козацьких часів. Поет оплакує забуті ідеали для викриття інертності своїх співвітчизників, їх суспільної деградації, темноти і лінивства, він знаходить гострі і ніжні, саркастичні і сповнені щирої любові слова.

У поезії Кониського знайшла нове художнє втілення проблема народу в її безпосередній причетності до життя і самоусвідомлення української інтелігенції; позиції автора й героя збігаються в розумінні доконечної потреби зближення інтелігенції з народом. Вірячи у здорове моральне начало народу, його розум, Кониський ніколи не замикався у колі місцевих проблем. Історична перспектива поезії Кониського знаходила свій вияв у розвитку Пафосу творчості Шевченка, в її сприйманні за нових соціально-історичних умов, які склались у другій половині XIX ст.

Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої думки, і в цьому Кониський також гідний спадкоємець Шевченка. В поезії Кониського бачимо процес, характерний для кінця XIX ст., коли певний лад мислення і художніх засобів (традиційних) переплітався все більше з повсякденністю, якою ніби підкреслювались зміни в суспільному житті, що й диктувало поезії свої теми, свої закони прекрасного: «В віршику «Боска» хотів-єм виставити новий тип, що появляється в наших городах (певно він у Вас незнаїмий) тип, котрий породило велике убожество й неосвіта, — пише він редакторові «Правди» Л. Лукашевичу 1875 року.— Наша поетична дівчина (якою вона являється в народних піснях) перероблюється під

166

лихим гнітом громадського ярма в нещасну боску. От у віщо Жид і інші кати переробляють тутки наш нарід»1.

Культурництво, обмеження працею, освітою — це данина добі, вимушений вияв глибших і глибше захованих активних спрямувань до визволення України («На березі моря», «Ніч-на дворі: тихо, ясно», «Буває інколи порою», «В розкішній залі світло сяє...», «Вночі росою квітка пала», «Не грає безкрає, а спить», «Тебе я знову бачу, море» та ін.). Любов тут оспівується як розрада серця, обкипілого кров'ю за обездолену Україну. Оповита серпанком трепетного почуття у сюжетах, мотивах, настроях творчості Кониського вона насправді дивовижна. В ній — і пристрасні, напружено-щирі вірші громадянського звучання, і м'які, теплі ідилії, і тонко-іронічні, по-людськи співчутливо-добрі вислови, сентенції.