ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Важко уявити собі більш жорстоку, несвітську кару, ніж та, яка випала на долю Гриця — героя оповідання «Панська воля». Здавалось, Бог тримав його на світі для найжорстокіших випробувань: кріпацька неволя, афера з викупом, фізичний глум пана; втрата обох синів, дружини — вистачило б на всю громаду. Однак і за таких обставин він не втратив «свого ідеалу». Слабший від Чіпки фізично, Гриць

175

значно сильніший за нього морально. Залишившись без рідних, позбувшись майна •— худоби, хати, він шість років живе в селі, щоб «щодня бачити могилу Ганнусі, а як осліп, нікому провести мене на могилу. Опротивіло мені рідне село, одпросився я в пана, та й пішов у старці» [41].

Антін Прядка («Хвора душа») до смерті мстився усім панам «без милосердія і зла» за наругу над ним, за публічне приниження його гідності і фізичної розправи за волелюбство. Ні прогон по селу у «мішку по саму шию», ні звільнення з роботи, ані штраф (25 крб); ні «цілий тиждень хурдиги», присуджений суддею за антипан-ський виступ на зібранні громади, не примусили його стати на коліна.

Кожний рік, у день святої волі він шпетить на всі лади панів і підпанків: «То я неволю людську лаю... — признається він дружині. — Коли б я її побачив, я б її зубами загриз, та не знаю, яка вона, чи така як ото холера, чи така як трясця?.. Не знаю! Тільки й всього знаю, що так воно людей неволить, як пани колись... » [294].

О. Кониський не ідеалізував селянського життя, в чому нерідко звинувачували його історики літератури. Для нього селянин не був істотою винятковою. Він не відмежовував сільського життя від долі України, не дивився на село як на ізольоване царство, в якому життя протікає начебто за якимись особливими законами. Письменник був далекий від поширеної на той час думки, ніби із села зійде на місто ясне світло істини. Навпаки, село потребувало науки, культури, освіти.

О. Кониський узяв на своє духовне озброєння ідею світського життя селянства, проте він не має ілюзій, пов'язаних з цією ідеєю. Письменник чіткого розмежовує можливості і реалії селянського життя. Йому боляче зізнатись у тому, що дії селян поки що не втілилися у змаганнях за поліпшення життя, не пристосувались до нових умов, створених капіталістичними відносинами.

Капіталізація українського села мала позитивні і негативні боки, вияви. До негативних належать егоїзм, індивідуалізм і відчуження від загальних інтересів. О. Кониський відтворив змішане почуття страху і радості громади перед «новим», «перед волею»:

«Люде — наче води в рот понабирали, мовчать... Аж ось — чуємо — дзінь! дзінь, дзінь!.. — Воля, воля, воля! — так і покотилося і по березі, і по річці, і за річкою [...] Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на вулиці старі баби і малеча. Після служби вичитали волю... люди радіють, аж плачуть» [279].

Починається руйнування віками усталених порядків, уявлень, звичок. Послуговуючись методами соціальних і психологічних зіставлень і антитез, О. Кониський зумів відтворити зміни в психології,

176

побуті, праці селянина, показати соціальне розшарування села (оповідання «Баба Явдоха», «Наввипередки»).

Зміна психології селянина обґрунтовується О. Кониським об'єктивними законами капіталістичної дійсності. Застосування нових методів збагачення — суттєва риса героїв оповідань О. Кониського «Наввипередки», «Баба Явдоха».

Як тільки настає час платити селянам подушне, баба Явдоха ладна допомогти односельцям позикою. Не за проценти, як це робить Паливоденко: «Я процентів не беру, по-божому: «друг друга тяготу носіть». Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християнському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, то й подякує молотничком на день, кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попотне; прийде свій час \x25A0— і позику верне. Отак треба з людьми...» [309].

Баба діє «без обману», демонструючи визначеність у стосунках з людьми. Вона не сумнівається в загальній користі і вигоді для громади від її «благодійності». Звідси — чітко окреслені стосунки з громадою і з Богом. Вона знає, що їй потрібно, і чинить у згоді зі своїми інтересами, потребами і розумінням життя.

Ставлення О. Кониського до післяреформеної епохи не було однозначним. Воно формувалося як складна суміш відштовхування і притягання, з притаманним художникові особливо чутливим сприйняттям «пульсу епохи». Письменник побачив суспільство, в якому грубий грошовий інтерес став головною рушійною силою людських дій, патріотизм і закони — лише словами для лицемірного прикриття цього інтересу, що спричинює численні злочини; гроші з'їдають сім'ю, перетворюють духовність на товар, спотворюють людей, особливо інтелігенцію і священиків.

Гласний повітового і губернського земства, член шкільної ради, мировий суддя й опікун Сила Федорович Гарбуз (оповідання «Суддя Гарбуз») «уміє жити». Власник понад 400 десятин землі і будинку, в якому «скрізь бронза сяє, картини і зеркала в золочених рамах, пухкі оксамитові килими на долівці, долівка навощена блищить — як скло» [48].

Суддя Гарбуз перетворив позивачів на власних рабів. 40—100 осіб, викликаних до суду, тижнями чекають слухання своєї справи, що навмисне відкладалася суддею. Загнані в безвихідь, вони за харч, «чекаючи своєї черги», працюють на Гарбузовому полі: «хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує» [51]. Закон для нього і косить, і жне, і молотить. Сила Федорович таким чином «поліпшує» побут темного народу, а сам народ не дуже ремствує — йому не звикати.

Письменник розкриває справжню політичну і моральну сутність правника-судді — «вболівальника» за народні інтереси, вдаючись до влучних мовно-сатиричних засобів, якими він користується і в

177

низці інших гумористично-сатиричних творів: «Павло Бодько» (1878), «І ми — люде!» (1882), «Бугай» (1885), «Народна педагогіка» (1886), «Сі-кутор» (1899).

Доктор Мукосій («І ми — люде!») — «світило медицини», відомий усій Київщині, а може, і Європі — також «уміє жити». Не менше половини своїх лікарських заробітків (10 тисяч) щорічно приховує в банках «на дітей». Не на своїх, іронізує автор, котрих не має, не на дітей убогого люду, бо на них Мукосій щороку дає «по десять карбованців на три дітські приюти» [85].

Нові явища українського життя зумовлювали нові завдання перед інтелігенцією. О. Кониський картає тих інтелігентів, котрі приховують свою відданість самодержавству фальшивими фразами народолюбства. В оповіданні «Доля одного письменника» (1886) звучать слова великої викривальної сили про псевдодемократів:

«Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страшно, — говорить помираючий письменник Марко Винник, — одне лише тяжко, що «свої люде» — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим «панам», тим «панам», що гукають про демократію, а самі що сили є лізуть в аристократію... Кахи, кахи, кахи... чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристократична і разом така млява і плюгава в роботі...» [2І5].

У 70-ті роки в творчості О. Кониського поєднується художньо-образне відтворення дійсності з публіцистичними роздумами, зіставленнями: «Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед «своїх» людей і:

Люди бачать, та кажуть: дарма...

Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де ж наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?» [216] — з почуттям сорому і жалю вигукує письменник.

О. Кониський показав трагічну долю письменника, типову для української демократичної інтелігенції. «Етюд з натури» — такий підзаголовок був у першій редакції оповідання. «Натурою» міг бути А. Свидницький (1834—1871), В. Кулик (1830—1870), П. Кузьменко (1838—1867), Т. Зіньківський (1861—1891). Останній ще жив, коли писалося оповідання, але «трохи що не голодний лежав хворий на сухоти, і товариство відмовило йому дати в позику сотню рублів» [22], — писав О. Кониський етнографові М. Дикарєву.

Публіцистична думка письменника супроводжується художніми образами, виражається в них. Таке злиття публіцистичних і художніх начал, мовних засобів проникає в усі компоненти твору: у змалювання персонажів, конфліктів, сцен: «Повезли на гробовище... «друзі» провели, «свої» говорили промови, читали вірші, та я вже не слухав, не чув... В ушах у мене повно було інших звуків, що не давали чути нічого більш, опріч лікарської короткої, але жахливо виразної промови: «Він умер з голоду».

178