ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

В оцінках явищ соціальної дійсності О. Кониський виходив з розробленої ним шкали цінностей, яка і була його естетичним кодексом. Він вбачав градацію в розвитку особистості, її моралі, честі до усвідомленого «сумління». Носієм честі, за О. Кониським, є народ. «Ступені» розвитку й «сумління» — привілеї імущих класів, що зуміли захопити верхівку культури. Завдання творчої інтелігенції — піднести властивий народу (селянам) благородний морально-психологічний тип укладу їх життя і внутрішню суть на більш високий ступінь розвитку, а приховану в їх глибинах духу «честь» — на рівень усвідомленої совісті. Цього досягти можуть тільки українофіли: «Я запевнився, — писав О. Кониський, — що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти цього можна лише школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом... Кажу: само лишень українофільство може спасти народ від страшенної темноти, убожества, деморалізації й експлуатації його різними п'явками. Коли б я міг —\x25A0 я б сказав у вічі хоч би й самому імператорові: «Українофільство — спасеніє Росії. Візьміться за його — спасете і спасетеся»1.

Рупором цих переконань письменника є Юрій Горовенко, який тяжко переживав брак морального устою, відсутність ідеалів, громадянську незрілість. Спостерігаючи деморалізацію, лицемірство, прагнення до наживи будь-якими засобами, Горовенко доходить висновку, що «жити чесним людям тяжко, душно, але треба жити і працювати біля громадської освіти і морального виховання». На сучасні урядові реформи Горовенко ще менш сподівався: «Поки слово і печать на прив'язі — ні з якої реформи добра не буде! Спокійно і в добрі живуть ті, що прямують до наживи, до чинів і хрестів!» [435].

Просвіту О. Кониський вважає панацеєю від усіх бід, а революцію — «нещастям, подвійним нещастям для України, але заразом нещастям, що мусило вирости з дикої самоволі російської адміністрації» [41, 499].

Просвітній шлях боротьби проти соціального зла, «мирний роз-вой», моральне перевиховання національної інтелігенції та злиття її з народом — основні пункти програми ліберально-народницьких громад 60-х років, втілювачем у життя яких виступає у повісті Юрій Горовенко. Політична свобода й автономія України без революції \x25A0— таке політичне гасло ліберальних народників-шістдесятників.

'Рукописний відділ ІЛ НАН України. — Ф. 108, ч. 136. — С. 7—8.

189

Час і суспільні умови Росії й України вносять свої корективи в програму, спричинюють перелом у світогляді Горовенка. Багато уваги О. Кониський приділяє відтворенню громадсько-політичної атмосфери «смутного часу», говорить про страшний терор і сваволю царизму щодо демократично настроєної інтелігенції: Бєлінського, Чернишевського, петрашевців, Достоєвського, нових паростків українського національно-визвольного руху.

Історично правдива, художньо яскрава картина нечувано жорстокої реакції не пройшла повз пильне око цензури: «Вся книга пройнята відвертим українофільством і сповнена непримиренної ворожості до Росії — уряду, існуючого порядку, — писав Київський окремий цензор 1 вересня 1885 р. — Автор співчуває не тільки українофілам, але й соціалістам і навіть анархістам»1.

Не залишилась байдужою до повісті і жандармерія, відзначивши в ній «злочинну протиурядову тенденцію»: «Тенденційність брошю-ри Косюченка (псевдонім О. Кониського. — Я. С.) «Юрій Горовенко» лежить іменно в прямуванні довести, що вина в розвої соціально-революційного руху останніми часами в Росії впадає на наше прави-тельство і його урядників, котрі ніби своїми утисками, переслідуваннями, арештами, ревізіями і казнями (карами на смерть) людей неповинних самі часто примушують людей «благонамірених» переходити до гурту анархістів»2.

Можна дивуватися глибокому проникненню в ідейну суть повісті в цілому і образу Юрія Горовенка зокрема — людини, далекої від філологічної науки. Оскільки соціально-політична еволюція Юрія Горовенка була нічим іншим, як реакцією на репресивні дії царського апарату проти українського народу.

Юрій Горовенко спочатку був «благонаміреним» українофілом-культурником. Ніяких крамольних, антиурядових думок не мав. Більше того, він вірив і чекав реформ царського уряду, які покращать долю народу, його добробут.

Селянська реформа \x25A0— вагома підстава для таких сподівань на краще нове життя. А нове життя потребує готовності суспільства жити в ньому. Юрій Горовенко розумів, що, на жаль, Україна має ще дуже мало, лише одиниці, нових людей, здатних бути проводирями народу в новому житті. Виховання таких людей набуло першорядного національно-політичного значення в умовах відсутності національної інтелігенції.

Саме тому Юрій Горовенко, наслідуючи свого улюбленого вчителя Дмитра Пучку — пропагандиста ідей революційного народництва, не йде на військову службу, не шукає «теплого місця», а йде в

ЩД ІАЛ. — Ф. 776, оп. 20, н. 28, ч. 11, арк. 276.

2Кониський О. До моєї пригоди у Волочиську 8. VIII. 1885 // Рукописний відділ ІЛ НАН України.— Ф. 100, ч. 338.

190

університет, щоб після закінчення його учительською працею творити «міцних ратаїв на ниві нового життя». «Треба, щоб у нас були такі освічені люде, для котрих народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею... Україні треба такої української інтелігенції, котра б пильнувала про народні духовні і матеріальні потреби, признаючи, що поти буде усім жити погано, поки народу не стане жити краще... » [416].

Під впливом серії репресивних заходів (обшук, заслання, звільнення зі служби, заборона давати приватні уроки, суворий поліційний нагляд), застосованих до Юрія Горовенка, його світогляд зазнає кардинальних змін. Борець проти зла засобом освіти помер. «Замісто його виріс новий Горовенко — з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові: «Будьте ж ви всі, кати, прокляті віднині і довіку! Ви вбили мою матір. Тепер над теплим ще тілом її клянусь все своє останнє життя віддати народові!.. Як зумію... Я тепер соціаліст... [...] з сього часу я... я... самий гарячий проводар соціалізму і революції» [458].

Юрій Горовенко зв'язується з російською революційною організацією «Народна воля», навіть чекає «приказу», але він не приходить. «Мабуть, через те, що не знайдуть вірного случаю; бо по пошті, звісно, не можна» [422]. Це його спочатку мучило. Він робить слабкі потуги взятися до написання давно задуманої історії для народу, але думки плуталися, руки опускалися, а робота відкладалася на невизначений час.

Наступного дня знову брався до роботи і знову безрезультатно. Увечері слухав пісні і музику Наталки і виправдовував свою бездіяльність неможливістю займатися науковою працею, «коли клекотить в душі пімста до ворога, тоді не можна судити й писати про його без пристрасті, тоді не можна говорити спокійно, об'єктивно, держачись одної непохибної істини...» [483].

Підозрілість, пасивність, відчуженість від навколишніх, безвольність стають його головними рисами і змінюють характер до невпі-знання. Його революційний запал розвіюється остаточно, коли він закохується в дочку хазяїна, колишнього учасника польського повстання, репресованого за національну справу, — Наталку Голіну.

За намовою тестя і дружини він складає лист-прохання міністру Лорису про визволення з-під надзору. Горовенко усвідомлює всю ганебність цього вчинку: «...Се якось по-лакейськи... просити мені нічого, ні за що... вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров'я, працю, місто моє, вбили мою матір, і я ж ще мушу у їх просити... Винитися... За що? В чому я був винний?» — Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись обома руками...» [498]. На другий день він все ж надсилає листа міністру, щоправда, написаного тестем від його імені і ним підписаного.

Ця перша зрада самому собі, своїм ідеалам потягла за собою інші: дозвіл дружині грати в поганій п'єсі, та ще й з його ідейними опонен-

191

1

у 2-268

тами, на користь ворогів. Спокійно він сприймає дикий, парадоксальний факт: гроші зі спектаклю віддали справнику для збільшення поліціянтів: «...Прийшов у Думу від губернатора приказ, щоб непримін-но завести нічну сторожу; а в Думі — де ті гроші?., себто новий налог треба завести... так от мій чоловік (голова управи. — Н. С.) радився, радився з ісправником і придумали на ярмарковий час спектаклі, три або чотири; зберемо тисячу карбованців, от і десять сторожів» [499].

Це була його моральна і політична смерть. За нею прийшла, мусила прийти, і фізична. Охоплений почуттям ревнощів, Горовенко кінчає життя самогубством. Передсмертні запевнення, що його смерть — це «помста за матір... за мене... за нар...», не сприймаються всерйоз навіть самим О. Кониським, який закінчує повість запитанням: «Чого він не договорив? Чи за нар-угу? Чи за нар-од?» [510].

Отже, і ця спроба створити позитивний тип нової людини не вдалася, хоч ідеал шістдесятників живе в свідомості О. Кониського, є моральним еталоном для його позитивних героїв 80—90-х років.

В О. Кониського з найбільшою силою проявилося нервово-трагічне розуміння тих обставин, що в нових умовах ці ідеали нездійсненні, їх поглинають хвилі обивательської пасивності. Вигуки «праведника», пристрасного шукача істини, борця зі злом, залишаються риторичними. Юрій Горовенко, що за все життя не поступився ні правдою, ні істиною, який добре знав, що всі недуги, розпуста, темнота, соціальна неправда, «одне слово — уся сума зла, котрим клекоче наше життя, єсть ні що інше, як добуток економічних підвалин, на котрих збудовано соціальне життя людей» [456], не зміг реалізувати себе. Він стає жертвою «смутного часу» і устрою, в якому тисячі людей гинуть, як собаки, на шибеницях, а лави молоді гнояться по тюрмах, сибірах, фортецях, де зашивають громаді уста, а слово заковують у кайдани; де велике зло росте й росте, як бур'ян, і вбиває всіх на своєму шляху. В такий час і в такій державі немає жодного шансу змінити стан речей: