ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

147

грами, що визначила характер і зміст його подальшої діяльності, творчості. Основним пунктом цієї програми стало змагання за національні права українського народу, вільний розвиток його мови, літератури, культури, народної освіти.

О. Кониський не обмежувався тільки загальним з'ясуванням теоретичних положень і такою ж постановкою проблем широкого розвитку національної культури. Він висунув конкретну практичну програму в цьому напрямі, активно взявшись за її реалізацію: виступає з публічними лекціями, пише підручники для початкової школи «Українські прописі» (1862), «Арихметика, або Щотниця» (1863); як і М. Костомаров, і П. Куліш, відстоює потребу відкриття національних шкіл і викладання в них українською мовою. З цією метою до цензури подано підручники з географії та історії, а також книжка для народу з правознавства; жодна з них, проте, не була допущена до друку і жодної не повернули авторові.

Порушені О. Кониським проблеми шкільної народної освіти, недільних шкіл, мови викладання, підготовка підручників за умов національного гніту України виявились гостроактуальними і такими, що виходили за межі суто педагогічного виховного значення. Це була своєрідна форма боротьби за національні права українського народу.

Восени було арештовано майже всіх членів Полтавської Громади: О. І. Строніна, А. Л. Шиманова, В. С. Шевича, В. В. Лободу; у «нестерпного» О. Кониського вчинено обшук, під час якого було вилучено зошит із щоденними записами «вражень» про губернаторську «діяльність» Волкова.

О. Кониський потрапляє в «немилість» жандармерії; на нього сиплються доноси, за ним встановлено поліцейський нагляд; йому, як і В. Антоновичу та П. Чубинському в Києві, інкримінують те, що він «їздить по селах та наущає народ різати панів», веде малоросійську пропаганду. І хоч ніякого «злочину» не було доведено, О. Кониського без суду і слідства засилають до Вологди (1863). Він опиняється у зовсім новому світі. «Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов'яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд, або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх — усе чуже, нове...» [104—105], — писав у автобіографічному оповіданні «Антін Калина» О. Кониський.

Становище каторжника незрівнянно краще за становище засланця, який і кроку без дозволу десятника ступити не міг; лектура, листи, навіть думки піддавалися цензурі. Полегшення було в тому, що О. Кониський жив у Василя Маркевича, батька майбутнього письменника Дмитра Маркевича, тодішнього учня гімназії. «Тієї зими

148

Олександр Якович багато працював: то він досилав до «Основи» вірші, то займався перекладами на українську мову, — згадував пізніше Д. Маркович. — Тоді при мені складав арифметику на рідній мові для народних шкіл. Він твердив і глибоко вірив у те, що для розвою народу, для його освіти потрібні найлегші способи засвоєння цих знань, для українця легше вивчити нове, несвідоме на рідній своїй мові, ніж іспочатку трудитися над вивченням російської мови, щоб потім на тій мові набувати позитивного знання. Він вірив у справедливість цього, а також і в те, що 23 мільйони українського народу чекають того і через це нізвідки не буде перепон і перешкод»1. Та життя показало зовсім інше.

Кожен день О. Кониського на засланні перетворився на справжню муку. Найгірше дошкуляла хвороба і неможливість заробляти на шматок хліба. 6 рублів на місяць не становили навіть прожиткового мінімуму. З дому грошей не мав, а спроби влаштуватись хоч на якусь роботу виявились безуспішними. Дратувала надмірна «опіка» жандармів, які, виявляючи «лояльність», усе ж контролювали прискіпливо всю його кореспонденцію. Через рік стало ще гірше: його заслали в Тотьму — страшну глухомань, де буквально кожний крок фіксувався поліцією.

Нездоровий клімат, ускладнення хвороби, безвихідь і розпач мало не звели його в могилу. Та Бог змилосердився над ним, пославши порятунок в особі купця Пестера з сусіднього містечка Верховожа. Він не тільки взяв О. Кониського до себе, створивши йому людські умови життя, але, використавши свої зв'язки з губернатором, домігся для нього дозволу проживати в південному містечку Воронежі, батьківщині П. Куліша.

У домі купця О. Кониський знайшов і свою долю — Марію Пестер. Почуття захопили так, що він забув про цілий світ. Навіть така особливо важлива для О. Кониського деталь, як національність майбутньої дружини, не бралася до уваги. Сумнів, який час від часу охоплював його душу, в зародку вбивався аргументами: «Але, хіба серце на се вважає? Хіба воно шука національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого... А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно, серце, воно любить, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!» [108].

О. Кониський одружується. На пам'ять про день одруження (10 січня 1865 року) пише вірш «До М. О. К», в якому передає поетичну історію свого почуття любові, вдячності і щастя, викликаного її вродою, чистотою душі, добротою, здатністю розуміти і співпереживати.

'Маркович Д. З давнього минулого. Про Олександра Яковича Кониського // По степах та хуторах. — К., 1991. — С. 510—511.

149

Свої невільничі переживання, болі й почуття О. Кониський ще не раз відтворить в поезіях («Я не боюсь тюрми», «Не для мене прийшла», «Мої кучері опали», «Буває інколи порою» та ін.) і в прозі («Антін Калина», «Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі» та ін.).

Хвороба дошкуляла нестерпно. Була загроза втратити зір. О. Кониський домагається дозволу (з допомогою тестя) від самого царя на лікування за кордоном. їхав через Петербург і не міг не скористатися нагодою відвідати М. Костомарова, з яким листувався ще з Полтави, після виступу історика в «Основі» на захист української мови. Тепер познайомився з ним особисто. Обмінялися думками про становище українців у Росїі, про зламаний і приглушений український рух, про потребу освіти тощо.

По дорозі в Дрезден він зупиняється у Львові, щоб підготувати ґрунт для співпраці галичан і наддніпрянців. Програма дій О. Кониського імпонувала галичанам, які почали велику працю на ниві національного відродження. Через кілька днів О. Кониського сприймали як доброго і давно знайомого: «Кониський тоді вернувся із заслання з Вологди наслідком недуги очей (одно око таки втратив) і дістав дозвіл виїхати за границю та переїздом у Дрезно (Дрезден. — Авт.) задержався кілька місяців у Львові. Тут побував він на виставах руського народного театру, котрий саме тоді гостював у Львові і писав з драматичних вистав рецензії до «Слова», в котрих робив влучні замітки, як належить виставляти українські твори, напр. Наталку Полтавку, Марусю іін. Яснорусявий з легоньким заростом, визначався Кониський вельми живою і палкою вдачею (був тоді в 30-м році віку) і незвичайною щиростю до наших народних справ»1. Тоді ж написав він статтю «Критичний огляд української (руської) драматичної літератури» (Мета. — 1865. — Ч. 17) і вдався до заходів щодо підтримки журналу, який почав занепадати; задумується над важливою проблемою єдиної для Галичини і підросійської України мови, що, на його думку, мало стати передумовою єдності.

Кониський уже зібрав великий збірник прислів'їв і майже 20 тис. слів для українського словника ще на засланні. Він давно усвідомив просту істину: українська інтелігенція доти піддаватиметься глуму і зневазі, доки не матиме літературно-наукової мови. На всій території підневільної України — Галичині, Буковині, Угорській Русі — мовна проблема виявилась центральною. О. Кониський сприяв пожвавленню культурно-освітнього руху, надихнув галичан на організацію часописів народною українською мовою («кулішівкою»), прийнятою на підросійській Україні після «Граматки» П. Куліша (1857).

У Львові О. Кониський познайомився з Я. Головацьким, О. Кача-лою, К. Сушкевичем, О. Барвінським та ін. Австрійська влада, що звикла ставитися до чужинців з недовірою, з підозрою поставилася і до О. Кониського, який, на диво, дуже швидко порозумівся з галицькою елітою. «Кониський, у Росії «політичний преступник», а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з ріжними людьми і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, — писав І. Франко, — видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а в кінці виразно наказала йому забиратися геть зі Львова і з Галичини. От таку то «волю» знайшов Кониський і за границею!»1.

Зі Львова О. Кониський поїхав до Дрездена (1866) до відомих лікарів. Одне око врятувати не вдалося, та й загальний стан, незважаючи на старання лікарів, не поліпшився. Професор Бок поставив точний діагноз — ностальгія \x25A0— і порадив йому якнайшвидше повернутися в Україну.

О. Кониський посилає клопотання до Петербурга. Просить дозволу поселитися на півдні з огляду на його здоров'я. Міністр Валуєв призначає Херсонську губернію. З'явився проблиск надії жити в Єли-саветграді, та губернатор, застраховуючи себе від зайвих ексцесів, направляє його в глухе містечко Бобринці.

Життя тут перетворилося на справжнє пекло. Його пильнували як зіницю ока — і вдень, і вночі; жандарми вривалися в помешкання О. Кониського в будь-яку пору доби; ставилися до нього, як до злодія-конокрада: «Жук трохи поблід, — опише пізніше один з обшуків О. Кониський. — В душі його закипіла злість. «Порядки благоустроєного государства» підняли в йому цілу хуртовину: він вочевидь бачив, наскілько заспокоєне в «благоустроєному государстві» житє частних людей. Як євангельський злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде «тать в нощи», так и слуги «благоустроєного государства» вриваються, коли захочуть, в дім кожного й роблять, що хочуть... »2.

Відсторонений від громадського життя, «захищений» поліцією, він був дуже самотнім і пригніченим. Єдиною розрадою було спілкування з М. Кропивницьким — секретарем міської ради, актором, композитором і режисером аматорського театрального гуртка. Кониський серйозно готується до адвокатської праці, щоб захищати темних і найбільш зневажених селян.

1866 року О. Кониський складає іспит на кандидата права і в кінці цього року дістає дозвіл на переїзд до Катеринослава і заняття адвокатською практикою. Шість років чесної і сумлінної праці змінили на краще його моральний і матеріальний стан. Залишаючись під



1Барвінський О. Спомини з мого життя. — Л., 1912. — С. 92.

150

'Франко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 14. 2Кониський О. Семен Жук і його родичі: Хроніка // Правда. — 1875. — С. 791.

151