МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

І юрбу було завойовано. Після хвилинної мертвої тиші залунали майже одностайні вигуки: «Спасибі за правду! Не дамо Степана!».

Творчим досягненням Старицького в його соціально-побутовій повісті є жіночі образи. Особливо виділяється образ сильної, палкої характером Степанової дружини, чарує пластичністю зовнішнього малюнку, а також життєвою правдивістю кожного вчинку героїні. Прагнення щастя, страждання через неподілену любов до чоловіка, ревнощі, спалахи люті і безмежна самовідданість психологічно вмотивовані і творять в цілому неординарну постать. Сміливим сонячним

528

променем — і для Степана, і для читача — постає в повісті ніжна, лагідна Маринка. Навіть Наталка наділена почуттям справедливості і здатністю до саможертовності, — адже це вона, повсякчас катована наймичка, розповідає про страшну небезпеку, яка загрожує підступно ув'язненому і хворому Степанові.

Правдиве відображення в повісті селянських «гараздів» близьке своїм суворим реалізмом до творів І. Франка, О. Кобилянської, В. Сте-фаника, А. Тесленка.

Майстерними зарисовками побуту, життя різних верств і прошарків, що в цілому дають досить виразну картину суспільних відносин українського села, відзначається і незакінчена повість «Безбатченко» (перша назва «Байстря», 1902). Найвиразнішими тут постають образи Антона Хруща і його дружини Докії. Особливо приваблює образ колишньої наймички, матері-покритки Докії, наділеної величезною силою духу, невгасимою ніжністю і душевністю. Працьовитістю, вірністю і відданістю сім'ї виборює Докія своє гірке щастя — і не так своє, як щастя своїх дітей. Добром, приязню, увагою відповідає вона на жорстокі кпини і пересуди, на зневагу й брутальність оточення. її безмежна жіноча лагідність, повсякчасне бажання допомогти скривдженим — це найглибший, найсокровенніший вияв її душі, зболілої, спраглої людського тепла, здатної розуміти високі, щирі людські поривання. Симпатію викликає й Антон — запальний, неврівноважений, але також справедливий і щирий. Нелегко дається йому подружнє життя з Докією — мучать підозри, плітки, неперетлілі ревнощі.

Розгорнутий план повісті свідчить, що письменник мав намір показати далі Антона не оборонцем громади, а «пропащою силою». Причиною трагедії Антона і Докії стало панське дворище. Тут М. Ста-рицький, як і Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повістях «Голодна воля», «Лихо давнє і сьогочасне», І. Не-чуй-Левицький у повісті «Бурлачка», продовжує й розвиває в нових історичних умовах традиції української літератури.

Кращими зразками української класики є більшість оповідань М. Старицького. Як правило, сюжети їх побудовано на дійсних фактах, що посилює їх емоційний вплив на читача. Написані переважно російською мовою, вони друкувалися в російських газетах; деякі письменник переклав українською для зарубіжних українських видань, переважно львівських.

Чиновницьку сваволю щодо селян, яка межує із садизмом, описано у сповненому гіркої іронії оповіданні «Остроумие урядника». У корчмі несподівано помер невідомий селянин, і виявилося це тоді, коли відвідувачі вже розійшлися. Можливі наслідки цієї події сповнюють жахом корчмаря: «Одна только мьісль неотвязно вертелась в его мозгу, что ато ужасное несчастье, разорение: старшина, стано-вой, лекарь, урядник... главное, урядник!». Виявляється, страхи недаремні: урядник вигадує такі випробування всьому селу, що, не зна-

529

ючи, як і чим відкупитися, селяни віддають останнє. Сваволя цього знахабнілого п'яниці дійшла до того, що за його наказом напіврозкла-дений труп возять від хати до хати і, під загрозою тримати три дні в кожній з них (до поховання «за християнським звичаєм»), вимагають відкупного.

Поезжане делали визитьі до самнх сумерек со странннм гостем. Даней набралось достаточно... Поработавши день, наш остроумньїй урядник стал табором посреди улицьі на ночь и послал сотрудников по горилку. Устрои-лась пирушка. Поздно уже совершенно пьяньїй заснул он, мечтая о завт-рашнем дне, сколько соберет он с другой половини села...

В епіграфі до оповідання наводиться газетна замітка про цю подію — дійсний факт.

Жорстока тупість сільських властей, віковічний страх мужика перед усяким освіченим панством призводять до загибелі єдиного сина в селянській родині («Дохторит»). На відчайдушні благання батька викликати до хворої дитини лікаря п'яні староста і дяк відповідають, що «земский врач может приехать только для пидемии». Побачивши дитину на лаві у чистій сорочці зі складеними на грудях ручками, староста мимрить:

«— А, уже!.. Ну, вот порадок... Теперь видно, что пидемия, стало бьіть, можно и беспокоить начальство...».

Страшна дійсність увиразнюється змалюванням подій у сухій протокольній манері, де діалоги замінюють мову автора, а лаконічний опис зосереджений на суттєвому, головному.

Трагічна історія дівчинки-напівсироти розкривається в оповіданні «Лихо», яке своїм суворим реалізмом, яскравим показом селянських злиднів, як і образом маленької героїні Прісі, стоїть на одному рівні з кращими творами вітчизняної малої прози. На очах у ніжної й вразливої, а до того ще й хворої дитини відбувається дика сцена: забобонна, фанатична юрба живцем закопує у землю єдину годувальницю сім'ї — корову, визнавши її за скажену (мати не мала чим заплатити знахареві). Дівчинка кидається вслід за коровою і гине.

Талановито передано жах наймички («Орися») перед господи-нею-панночкою, яка вдає із себе освічену, «передову» і водночас залякує дівчинку в'язницею, безпідставно звинувачуючи її у крадіжці, і доводить її до самогубства. У згадках Орисі про доброго тата, якого теж колись забрали до в'язниці за несплату податків, де він і помер, її «злочин» — дала дві котлети з панського столу голодуючій матері, яка зайшла її навідати, — передають безмірне людське горе, а водночас нерозтрачену духовну красу трудящої людини. Розкриваючи світ ніжних, чулих дитячих сердець, їхніх уявлень і переживань, не по-дитячому раннє відчуття справедливості, добра і зла, М. Старицький високохудожньо оспівує гуманні людські відносини.

530

Високі поняття честі і гідності, оберігання незаплямованого сумління — навіть ціною життєвого добробуту — притаманне і робітникові Степану Петренку з оповідання «Будочник (Рассказ из железнодо-рожной жизни)». Оповідач починає історію про Степана такими словами: «Я сам долго служил следователем по железнодорожньїм делам и к простому народу присмотрелся: верить-то можно и слову его, и преданности, а разгадать иной раз его трудновато; меришь его по своей мерке, признаться, таки гниловатой, а она-то к его здоровой натуре и не подходит...».

У ряді оповідань виведено не лише жертви суспільної несправедливості, а й протестантів, бунтарів. Яскравий, колоритний образ «пос-леднего защитника несчастной сиромьі» зустрічаємо в оповіданні «Пан капитан». В іронічно-саркастичному оповіданні «Верба» парубки на чолі з мужнім і запальним Лукою, що відстоює свою честь, а також честь і щастя своєї нареченої, дошкульно провчили розбещеного пана.

З'являються у М. Старицького і образи «нових людей» — свідомих, ідейних борців за справедливий суспільний лад. Такі герої виступають у нього переважно як передчасно зломлена сила (дворянська дочка Анета-Галя з оповідання «Зарница»). Героїня порвала зі своїм середовищем, пішла на медичні курси і цілком присвятила себе праці для народу, хоча й зазнала тяжких розчарувань, особистих душевних травм.

Тему життя трудової інтелігенції (зокрема акторів), якій М. Старицький присвятив низку поетичних і драматичних творів, він продовжував розробляти в оповіданнях «Горькая правда» (1901), «Неудач-ница» (1901), «Копилка» (1903), показуючи її принижене і злиденне становище, її повну залежність від власть імущих. Цікаве відгомоном ідейних шукань інтелігенції є й гостросюжетне психологічне оповідання «Над пропастью».

Іронічно змальовує письменник іншу, дрібнобуржуазну інтелігенцію в оповіданні «Благодетель» (1892). Фальшива гра земським лікарем ролі благодійника бідних уривається, коли жертва його розбещеності юна красуня Наталя накладає на себе руки. Цинічно звучать слова цього «народолюбця»: «Нет! Бежать отсюда, и моментально! Тут очумеешь от зтой глуши, без света и воздуха!».

ІСТОРИЧНА ПРОЗА

М. Старицький-прозаїк увійшов у літературу насамперед як автор історичних романів і повістей, в яких натхненно оспівано героїчну боротьбу українського народу за волю й незалежність в минулі часи (XVII—XVIII ст.). Усі вони, крім повісті «Облога Буші», написані російською мовою. Цей момент може бути пояснений не лише вимогами цензури, а й певним патріотичним настановленням автора: прагненням донести героїчну історію свого народу до широкої аудиторії всеросійського читача.

531

Найзначнішим твором за широтою охоплення історичних подій, як і за художнім рівнем, є трилогія «Богдан Хмельницький» («Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини», 1894; «Буря», 1896; «Біля пристані», 1897), в якій розгорнуто перед читачем одну з найге-роїчніших сторінок української історії — визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 рр. Цій визначній темі, як і образові Богдана Хмельницького, передувала вже досить значна літературна традиція. Вперше звернулись до неї автори козацьких літописів — псевдо-Кониський («Історія Русів»), Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко (XVIII ст. ). Вслід за ними до сповненої героїчного пафосу й драматизму теми звернувся Ф. М. Глінка у повісті «Зиновій Богдан Хмельницький, або Звільнена Малоросія» (1816, друге видання 1819 р.) та поезіях «Переговори в Білій Церкві. Риса з життя Богдана Хмельницького» (1828), «Достопам'ятне сватання» (1827).

Схвилювала ця тема й поета-декабриста К. Ф. Рилєєва: в стилізованій під народну думі «Богдан Хмельницький» (1821) він прославляє боротьбу народу за волю, підносить героїчну постать народного вождя. Розробляли її й М. Маркевич, І. Голота, Є. Гребінка, О. Кузьмич.

Мала ця тема й романну традицію. Однією з найбільш ранніх спроб здійснити художню розробку сюжету про визвольну війну на Україні в першій половині XVII ст. і її керівника Богдана Хмельницького був незакінчений роман П. П. Білецького-Носенка «Зиновій Богдан Хмельницький» (1829). Другим значним твором, ближчим у часі до трилогії М. Старицького, був роман відомого польського епіка Генрі-ка Сенкевича «Вогнем і мечем», що публікувався у варшавській газеті «Слово» (1883—1884) і вийшов окремим виданням у 1884 році. Хмельниччина зображена в ньому з точки зору польської історіографії — з жахом і відчаєм, як «Божий суд», як страшна, неосяжна розумом кара. І на тлі апокаліптичних картин, які нібито віщували «близький Страшний суд», піднімалася виразно романтизована, овіяна містичним жахом «тисяч і тисяч, що гинули без скарг і поминання», постать полководця і гетьмана. «А з усіх цих крахів, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище і вище одна людина, ставала грізніше і грізніше, майже затуливши увесь світ білий й кидаючи тінь від моря до моря. Це був Богдан Хмельницький».