МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Перелетить луною в інші мови

І правдою подужає злобу!

Думки ці М. Старицький розвиває й у своєрідному циклі з 4 сонетів під назвою «Поету» — декларації поета-громадянина. Перший сонет — алегорична розповідь про човен серед бурхливого моря, плавця, що бореться зі сліпою стихією: чи переможе? Другий — роздуми про власний шлях. Перед поетом постає дилема: боротися, наражатися на небезпеку, чи замкнутися у власній господі «серед буяння в світі зла». У сонеті третьому, що починається енергійним «Ні, тричі ні!» експресія думки й почуття дедалі наростає, і у четвертому увиразнюється художнє і життєве сгесіо митця:

Не бійся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та віковічної біди...

Поет повинен усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим замість лаврового — терновий вінець узяти на чоло: «І за таку тільки любов, співець, ти жити будеш знов!». Дещо абстрактно-романтична, ця поезія, проте, цілком виразно окреслює погляди автора на завдання митця і мистецтва в суспільстві.

З глибоким ліричним почуттям написано низку поезій про трудівників міста і села, зокрема про долю дітей бідноти («Швачка», «Сумно й тьмяно...», «Весна», «Край коминка», «Перед труною», «Сльоза», «Ніч. У хаті зимно, темно...», «І ґвалт, і кров...», «Місто спить...» та ін.).

На розгорнутому контрасті (розкішне буяння природи — нужденне існування жінок-заробітчанок) побудовано вірш «Весна» («Весна іде. Сніги чорніють»), який своїм образним ладом сягає у поетичний світ Т. Шевченка. Ще дужчий вплив музи Кобзаря в іншій «Весні» («Світить сонце»), де на тлі пишної природи подано контрастні малюнки: панські Діти, що забавляються в саду, і дівчинка-жебрачка, гірко ображена паненятами. Ця проста, сказати б, буденна сценка, забарвлена щирим

511

співчуттям автора, викликає глибокий відгук у читача. Багатозначно звучать останні рядки поезії:

Світить сонце; хоч тепла ще Певного немає.

Виразні й конкретні у М. Старицького описи людської нужди недолі, приниження; всі деталі, помічені пильним оком художника, викликають біль за людину, співпереживання. Ось юна дів-чина-швачка, змальована за типових для неї пролетарських обставин:

Довгий кашель в довгі ночі, Вітру стогін під вікном... І червоні завжди очі, Не знайомі з тихим сном.

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок...

Не смачний, мабуть, голоті

Загарьований шматок!

Не нова тема по-новому хвилює завдяки «щиро-народолюбному» (Франко) авторському чуттю, проникливо-стриманій ніжності поетичної інтонації.

Поет пристрасно вболіває за долю своєї батьківщини. Образ України постає з поезій «Нема правди», «Що не день, то гірша мир трухлявий...», «Серце моє нудне...», «За лихими владарями», «До І. Білика», «Нива», «Хай тепер рида...», «В грудях вогонь, холодне повівання...», «До молоді», «До України» та ін. Глибока синівська любов до рідного краю, замилування багатою і прекрасною природою повсякчас супроводжується гірким почуттям поета, що бачить злиденне життя трудящих, страждання бідняків, які ледь животіють серед цієї краси. Картини, створені авторською уявою, відзначаються точністю малюнка і сприймаються як грізний обвинувальний акт кривдникам.

З рядків цих поезій постають конкретні, зримі, яскраві деталі, що надають глибокої достовірності опису («За лихими владарями»).

М. Старицький закликає молодь не покладати рук, не гаяти й хвилини марно, «поки ще стогне менший брат»:

Хай всяк жене, а ви любіть Свою знесилену родину — Й за неї сили до загину І навіть душу положіть!

{«До молоді», 1876)

Боротися за добробут і волю народу, за просвіту, за право на культурний розвиток, орати рідну ниву, що розляглась «од Карпат

512

аЖ до Дону», щоб вона, «лихом збита, потом, кровію полита», ожила, забуяла, — ось яким має бути завдання свідомих громадян:

... Додамо до праці руки: Хоч не ми, то діти, внуки — А таки діждуться жнива!

(«Нива», 1877)

Незважаючи на болісні втрати (арешти, репресії, на похмурий стан суспільного буття, на зраду високих громадянських ідеалів частиною інтелігенції), поет-громадянин не залишає високої місії: будити до активної роботи-боротьби, піднімати національну свідомість, не думаючи про втому, пригніченість, «припалений морозом волос». Уся громадянська лірика М. Старицького має програмний характер, у ній якнайкраще підтверджуються слова: «У народу, позбавленого суспільної свободи, література — єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути крик свого обурення і своєї совісті» (О. Герцен).

У 70—90-ті роки у митця дедалі сильніше відчувається соціологізація поетичної думки. Відштовхуючись від конкретного (політичного, історичного) факту, поет роздумує над проблемами суспільного й національного життя. Переважають жанри медитативної, інтелектуальної, публіцистично-закличної лірики.

Гнівний протест проти спекуляції іменем народу в імперіалістичних війнах висловлює поет у вірші «Редакторові» (1879). Звертаючись до редактора офіційного часопису — «наймита, продажного лихослова», який запевняє читача, нібито народ у війнах, розв'язаних російським царизмом, прагне й шукає слави, поет гнівно вигукує: