МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Чи ти вбачав оті хати обдерті, Де з сліз людських аж вогкість полягла, Де голод — пан, де своєволя смерті, Де кублиться з віків неволя й мла?

Навіщо ж «рабу обшарпаному слава, — щоб нею ще засіяти ріллю?» — запитує поет. І. Франко наводить вірш повністю, підкреслюючи його актуальність і щирість: «Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би був здобутися на таке сильне та енергічне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти»1.

Водночас виступи балканських слов'ян проти турецького гніту в Болгарії, Боснії та Герцеговині, факти участі у визвольній боротьбі українських добровольців знайшли в поета палку підтримку, пробудили надії на звільнення від соціального й національного гніту свого народу. В поезіях «До броні», «Смерть слов'янина», «На прю!», «До

'Франко І. Михайло Щетрович] Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982.— Т. 33. — С. 257.

слов'ян» М. Старицький закликає боротись проти поневолювачів і підносить ідею братерської згоди між людьми різних націй. Деякі з цих поезій у нових редакціях втрачали свій суто «балканський» колорит і звучали як політичні заклики вибороти свободу особи і свободу суспільну в усьому слов'янському світі:

Геть набік всі чвари й змагання бридке, З'єднаймось у братському гроні, Всі разом повстанем за право людське... До броні, слов'яни, до броні!

(«До броні», 1902)

Саме цей вірш дав підстави М. Рильському стверджувати: «Не було, може, після Шевченка українського письменника, котрий так глибоко розумів і так палко обстоював ідею єднання слов'янських народів, як Михайло Старицький... »'.

Криза самодержавства загострювалась. Відчуття краху в панівних верствах напередодні революції 1905 р. стало особливо виразним. Цей страшний «бенкет під час чуми», коли «брат карає брата залізом та вогнем», змальовується поетом у пристрасних рядках поезії — інвективи «І ґвалт, і кров... Справляє бенкет сила» (1902). В дещо іншій поетичній тональності — суворо-стриманій, але від того ще більш трагічній — морок переддня революції показано і в поезії «Місто спить. Млою густо повиті... » (1902). Місто — цей страшний Молох, цей содом — змальовано з нещадною силою викриття: в кам'яницях жахних сплять ситі й розбещені, сплять пристанища розпусти і жаги, безжальності й п'яних утіх, сплять розторгані нерви «дочок щербатої долі», забулися у тяжкім сні безталанні, тружденні, —

Стихло горе велике, і болі На хвилину забуло життя...

Темрява згущується, апокаліптичною темною силою придавлює все — душі людей, душу поета: «всюди ніч — хоч виколи ти око». Та важка темрява, задушлива ніч, що присипляє все живе, — не вічні. Зірветься «борвій» (буревій) — і пробудить силу й надію народні, підніме людей зі сну, розвіє чорне хмарище, омиє і відродить землю. Бурі, борвію треба не боятися, а йти їм назустріч:

Після борвію легше дихати, — Із заліз думки вириваються, Серце в грудях рве якось сміливо, І скриляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться! («Борвій», 1902)

'Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. — К., 1986. — Т. 15. — С. 85.

5Н

Ніби билинний герой постав серед занепаду й зневіри, покликав до нового життя. Цій новій силі відповідає епічно-речитативний, стримано-мужній тон поезії. Своїм образним складом, прозорою алегоричністю, уславленням оновлюючих змін, що безумовно грядуть, вірш асоціюється з відомою поезією «Гримить!» І. Франка. Тема пробудження, рушення на прю з тими, «хто панує», розгортається і у вірші «Занадто вже! Чим дихати нема!» (1902).

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,

Аби вогонь у грудях не потух,

А ще збуяв на лютім катуванні, —

закликає поет своїх сучасників і ніби передає естафету надії майбутнім поколінням, сповненим завзяття й сили:

Вітаю я коханих спадщиків! Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі, Аби не знать ні ґвалту, ні неволі, Які й тепер іще гнітять батьків... {«На ріднім попелищі», 1902)

Минає ніч, і вже «ранок пахощами віє», а з ним «ждеш і сам якогось чуда, Визволенного життя». Оживають надії, окрилюються в «дивні звуки»:

І огнисте слово лине, Пробива задублі груди, І добро для всіх єдине — Волю й правду сіє всюди...

Чи не вперше в українській літературі створює Старицький образ жінки, яка активно виборює свої людські права («Зіходить місяць, гаснуть зорі...»).

Нетлінними є духовні цінності народу, вічною потреба у вільному розвиткові творчого людського духу, — говорить поет у вірші «На спомин Котляревського». Поетичні заклики до молоді підняти «світоч правди і науки» вище, понести його далі за батьків хвилюють нас і сьогодні як чистий і сильний вияв патріотичного почуття.

Вперед же, юнаки! Угору наш стяг, До правди — там сяйво звитяг! («На спомин Котляревського», 1903)

Думки про сумний сучасний стан батьківщини переплітаються роздумами про її славне історичне минуле. У вірші «Хрещенська ніч» (1903) перед читачем постає образ гетьмана Богдана Хмельницького. Використавши оригінальний поетичний прийом вірша М. Лєрмонтова «Воздушньїй корабль» (полководець підіймається з могили),

515

М. Старицький також поєднує минуле і сучасне — за допомогою фантастичного пробудження гетьмана. В ніч Водохреща встає він, обходить Україну, бачить залізниці й палаци, бачить знедолений народ — голоту, «якій і просвітку нема»:

Вбача він обдерті хатини, Дівчат по сахарнях -— вбача...