МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Це багатогранні людські особистості. Визначальною рисою їх є полум'яний патріотизм, відданість до останнього подиху рідному народові, Батьківщині. Вони можуть гірко помилятися, на певний час скорятися своїм пристрастям, особистим почуттям, але ніколи не йдуть на компроміс із совістю, не виборюють долі негідним шляхом. Обираючи шлях випробувань і боротьби, безтрепетно йдучи на смерть в ім'я Вітчизни, народу, високих гуманістичних переконань, вони утверджують велич людського духу.

Окрему сторінку драматургії М. Старицького становлять твори з життя інтелігенції — «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893), «Крест жизни» (1901).

У психологічній драмі «Розбите серце» показано відносини між різними станами, суспільними прошарками у сучасному письменникові великому місті (дія відбувається у Львові). Конфлікт драми побудовано довкола морально-етичних проблем, але глибша основа його — соціальна. Саме соціальна нерівність (станова і майнова) не дають можливості поєднати долі закоханим — паничеві Костю Яворовсько-му, студентові університету, і чарівній, розумній та сердечній Теклі Недольській — дочці бідного сторожа. Найбільша вартість п'єси — у багатій, різноманітній палітрі докладно змальованого міського життя. Кожен виведений тут образ — навіть епізодичний, — як, наприклад, праля-білешниця, пан Голембицький, сирітка Фроська, — виразно індивідуалізовані людські характери. П'єса має природну інтригу, сценічна, як, зрештою, всі драматичні твори письменника.

Наступним кроком у показі життя інтелігенції була драма «Талан», в якій змальовувалось таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П'єса присвячена видатній українській актрисі М. Заньковецькій, яка й стала прототипом головної героїні — Марії Лучицької. Твір приваблює глибоким психологізмом. Творчою удачею письменника можна по праву вважати яскравий, повнокровний образ головної героїні. Марія Лучицька — не тільки видатний талант, а й глибоко емоційна, вразлива натура з цілісним багатим характером. її вбиває не так відверте зло — інтриги актриси Квят-ковської, що діє спільно з нікчемою антрепренером Котенком, як приховане: глузливе, зневажливе ставлення до актриси панського «респектабельного» середовища. Щиро покохавши панича з багатої родини у відповідь на його таке ж щире і палке кохання, ставши його нешлюбною дружиною (в тому, що героїня не схотіла брати шлюб з поміщиком Квіткою, виявилась виняткова делікатність натури, сила її саможертовного кохання, яка не хоче ніяких «застав» •— становища в суспільстві, матеріальних благ тощо), Лучицька дуже скоро переконалась, що у так званому «вищому колі» її завжди зневажатимуть.

Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, Лучицька покидає маєток. Звертаючись до єдиної відданої їй

524

людини, вона говорить: «Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують. Ходім!».

Повернення на сцену приносить актрисі ще більший успіх, гучнішу славу, ніж раніше. Та сили, здоров'я її підірвані. Повсякчас тамуючи душевну муку, грає вона з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, агонія, перебування на грані між життям і смертю. Підточують її сили і невгасима, але зневажена любов, і дрібні залаштункові інтриги, заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Влаштований ними огидний скандал доводить Лучицьку до непритомності, хвороби, повного занепаду сил. Остання сцена — апофеоз актриси. її оточують щире співчуття і любов друзів, каяття заздрісних, повертається навіть кохання, але надто пізно. Молоде життя, великий талант гинуть.

Вистава п'єси вимагала величезного напруження сил від виконавиці головної ролі. З успіхом виконувала її М. Заньковецька, хоч їй давалося це нелегко, — на неї впливали ще й чинники особистого порядку. Ось чому, як зазначав її біограф, «роль Лучицької була чи не найважчою в репертуарі актриси. Марія Костянтинівна уникала її. На запитання, чого вона не любить цієї ролі, Заньковецька відповідала: «Я не можу, я не хочу грати саму себе». Для неї найважче було грати п'ятий акт, де доводиться брати участь у власному апофеозі. Коли це від неї залежало, Марія Костянтинівна не включала «Талан» у свій репертуар і нарешті назавжди відмовилась від ролі»1.

Атмосфера суспільно-політичного життя країни особливо виразно відбилася в драмі М. Старицького «Крест жизни», написаній російською мовою. Опрацьовуючи нову тему, автор шукає і нових драматичних форм та композиційних прийомів. Так, зберігаючи побутову інтригу, він дедалі глибше проникає у сферу соціального і психологічного життя, віднаходячи і розкриваючи справжні мотиви людських дій і вчинків, джерела життєвих конфліктів.

У драмі виведено протилежні табори інтелігенції — демократичний і ліберальний, консервативний. Представник першого Володимир Наумов — амністований політичний засланець, «господин ре-волюционер и социаліст», як називають його супротивники. Повернувшись додому смертельно хворим, він не втратив волі до боротьби за права людини, не став подібним до колишнього товариша, а нині антипода Станіслава Сумкевича, який запопадливо прислужується мільйонеру баронові Гольштейну, запродуючи свої знання (він юрист, як і Наумов). Сумкевич, як із прихованою іронією зазначає автор, «держит себя с достоинством и во всем корректен». Але за цим криється зовсім інше: він зманює за кордон молоденьку сестру

'Дургшін С. М. Марія Заньковецька: Життя і творчість. — К., 1965. — С. 321-—322.

525

Наумова Любочку — наївне, чарівне дівча, обплутує байками її простосерду матір, стару Наумову, підказує вдалі махінації Гольштейну, за що барон і його коханка, в свою чергу, сприяють планам Сумке-вича. Всі хитросплетіння руйнує поява Володимира Наумова. Барон, намагаючись його підкупити, пропонує за добру платню «з'ясувати» заплутану справу з орендою селянських земель — і, безперечно, витлумачити її собі на користь. Однак Володимир не виправдовує виявленої «довіри», відмовляється від високого гонорару. Закінчується драма моральною перемогою Наумова — його правоту визнано, на його бік стають і Славинська, і Сумкевич, який під впливом колишнього побратима «розкаявся».

ПРОЗА

Надзвичайно цікавим і важливим розділом творчості М. Старицько-го є його проза. І. Франко називає ім'я письменника в числі талановитих прозаїків Наддніпрянщини 60—90-х років XIX ст.

Широкий пласт прози письменника становлять соціально-психологічні повісті «Розсудили» й «Безбатченко» (початок XX ст.), оповідання й нариси кінця XIX — початку XX ст. В цих творах у суворо реалістичній манері змальовано життя українського селянства, його безправ'я, відсталість, темноту; процеси обезземелювання і поглиблення суспільної диференціації на селі; непримиренну війну між біднотою і куркульськими верствами; сваволю, шахрайство і здирство старшини, земських діячів та поліції і породжені всім цим побутові, сімейні, особисті драми.

Реалістичні твори М. Старицького за своїм характером, стильовою манерою є ніби своєрідною ланкою між епічною творчістю І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка з її докладним змалюванням історичного і побутового тла подій, економічних стосунків, наскрізною соціальною детермінованістю характерів, і новітньою психологічною прозою М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника та інших митців, що творили на зламі століть в іншій стильовій манері.

Одним з кращих творів М. Старицького є повість «Розсудили» («Не-покорньїй», 1892 р.), у якій сільські негаразди розкриваються глибоко і всебічно. Глитаї вершать усі справи на селі, постійно обдурюють сірому, наживаючись на їхній залежності і дармовій праці. Головну роль у цьому відіграють писар, шинкар, старшина, куркулька Ко-ломийчиха. Протестувати осмілюється лише Степан Петраш — зять Коломийчихи. Йому співчуває сільська біднота, наймити Левонті* і Наталка, але, по суті, він один протистоїть жорстоким верховода» на селі. Докладно змальовано у повісті історію привласнення купкок шахраїв громадського хліба в голодний посушливий рік. Усілякими способами — підкупами, залякуванням, оббріхуванням, лихварством — приборкують вони непокірних. Проти цієї жорстокої зграї,

526

позбавленої будь-яких моральних засад, боротися важко. Глитаї використовують селянську темноту і забобонність, щоб домогтися свого. Суперечності чимраз ускладнюються й поглиблюються.

Вражають суворим реалізмом, глибоким знанням системи суспільних утисків сцени у шинкаря, де зароджується підступний злочинний задум пограбувати дощенту селян, у сільській управі (діалог між писарем і старшиною), на подвір'ї Коломийчихи, жахлива картина самосуду над Степаном та ін. Ось ініціатор великого «ґешефту» — шинкар — роз'яснює писареві всі вигоди заміни громадського зерна, що зберігається в гамазеї, прілим із пашенних ям Коломийчихи. Готують вони цим і дармову робочу силу. «Буде голод, — цинічно просторікує писар, — то, очевидно, селяни не сплачуватимуть податки, а відбирати в них нічого буде, то, очевидячки, вони муситимуть свою недоїмку відпрацювати; а тому, що начальство відповідає, то йому і треба буде підшукати їм роботу...». Писар вдається до старшини, щоб прикрити злочин «законом», причому найбільш прибуткові моменти «ґешефту» приховує від обмеженого, тупуватого партнера на свою користь; хижак обдирає хижака, видирає у нього здобич, — і на цьому теж позначаються закони вовчого світу наживи.

Одіозна постать у повісті — стара Коломийчиха. Жадібність, зажерливість поступово витравили в ній усе людське, перетворили її на хижачку, здатну на злочин. Видавши з розрахунку свою красуню дочку Домаху за позашлюбного поміщицького сина Степана Петра-ша, вона несамовито лютиться, коли пан, несподівано померши, не лишив Степанові спадку. Коломийчиха всіляко тероризує, їсть пої-дом, а далі труїть ненависного зятя-бідняка, хоч її дочка-одиначка щиро покохала справедливого і добросердого Степана. Охоче, з радістю бере Коломийчиха участь у підступній афері, спрямованій на одурення й пограбування селян, — краде ключ від гамазею у Степана, коли той лежить хворий після отруєння.

Брутальність жорстокої і тупої натури Коломийчихи, що добре розуміє свою безкарність, розкривається в жахливій сцені катування беззахисної сироти наймички Наталки. «Коломийчиха сп'яніла від люті, наче хижий звір, що покуштував свіжої крові, — виривала з голови цілі пасма волосся і почала бити беззахисну дитину по лицях, а коли ж Наталка скривавіла й упала на землю і в нестямі від пекучого болю почала цілувати її ноги, то Коломийчиха ще вдарила її що є сили черевиком в обличчя, Наталка скрикнула не своїм голосом й почала качатися по траві». Образ Коломийчихи близький до образів Кабанихи («Гроза» О. Островського), Шкандибихи («Лиме-рівна» Панаса Мирного). Жадібність, прагнення визиску перетворює її на здичавілу істоту, позбавлену не лише жіночих, материнських, а й звичайних людських рис.

Цікава і досить суперечлива у повісті постать Степана Петраша. Він виростав на панському дворищі, товаришував з дівчиною-одно-

527

літкою Маринкою, не відаючи, що вона його сестра. Згодом дитяча дружба переросла в кохання. Під впливом ніжної і лагідної подруги й доброї панночки, що вчить обох дітей грамоти, Степанова душа наповнюється світлом тепла і справедливості, прагненням чистих людських взаємин. Сприйнявши ідеї народництва, він говорить про просвіту як панацею від усіх бід, в міру сил допомагає селянам у голодний рік. Але наївність, нереальність мрій і сподівань молодої людини дають відчути, що сам письменник не вірив у їх дійовість. Це найвиразніше засвідчують думки героя: «Ось він іде до мирового клопотатися за цю юрбу, але чи скаже ж йому хоч хто спасибі, якщо вдасться йому захистити люд від кігтів їх же шулік? А може, ці сліпці духом вважатимуть його собі за ворога, а шулік за доброчинців?».

І в особистому і в громадському житті Степана Петраша дедалі тугіше затягується вузол суперечностей, наростають конфлікти. Хисткість характеру і непослідовність прагнень Степана виявляються і в його ставленні до дружини та Маринки, і до селян (співчуття до них і водночас зневага). Останній акт трагедії Степана — спалення ним ненависної садиби Коломийчихи, де у вогні гинуть не лише потвора-мати, а й ні в чому не винна дочка, — вибух його стихійної ненависті, помста за всі кривди і наругу. Змальовуючи в образі Петраша безкомпромісно чесного, чулого до людської біди оборонця покривджених, письменник не приховує його слабкості, нездатності протистояти злю-тованій своїми злочинами зграї грабіжників-багатіїв, власть імущим.

Селянська маса зображена у Старицького темною, затурканою, вкрай забитою голодом, усіляким здирством, сваволею сільського начальства. Безпросвітність, дикість, егоїзм роз'єднують селян Левихівки. І все ж автор показує, що свідомість народу не зовсім заснула, кожну хвилину вона ладна прокинутися і повернутися проти справжніх кривдників. Так, під час самосуду над Степаном селяни, хоч і ґрунтовно підготовлені брехнею старшини й писаря та горілчаним частуванням Коломийчихи, пробуджуються від палких і справедливих слів діда:

«Невже ми власними руками будемо віддавати на знущання своїх захисників і самі будемо плутатись у тенетах гнобителів наших?.. Може, й голод ти, Господи, посилаєш на нас тому, що нема поміж нас ні братерства, ні правди, що кривда панує у нас...»