МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Від невеселих картин «горить його серце нудьгою, а очі палають стидом... ». Хмельницький кличе побратимів, козацтво славне — Богу-на, Кривоноса, «свого безталанного сина», та вони не чують:

Одні полягли на могилах, Других повкладали кати, А треті сього відцурались, Чим перше святили слова...

Саме вони, ці «треті» нагадують полководцю гіркі історичні помилки — те, як «у давню годину» запродано було голоту старшині, Україну — Росії.

Останнє звертання гетьмана — до пригнобленого, запроданог новим панам «поспільства»:

Вставайте, сини мої, квіти! Не гніть перед катом спини, Клянусь, розіб'ю ваші пута, Свої поквитую вини.

Бо саме цей повсякчас гноблений і зраджуваний народ — справжній творець історії. Такий висновок випливає і з поеми 1903 р. «МогіШ-гі», в якій ідеться про героїчний епізод визвольної війни 1648-1654 рр., криваву битву під Берестечком у 1651 р.

Багаті поетичні інтонації лірики М. Старицького здатні передата найширшу гаму людських почуттів: гнів і лагідність, нудьгу і бадьорість, кохання й ненависть.

Справжніми перлинами інтимної та пейзажної лірики є поезії «Ждання», «На озері», «В садку», «Виклик» («Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна...»). Ці поезії, що відповідають духові української народної пісні, перейняті щирими і світлими почуттями молодого кохання, і радісного, гармонійного єднання людини з природою. «Виклик», покладений на музику М. Лисенком (як серенада Левка з «Утопленої») став широковідомою, улюбленою народною піснею.

У «Монологах про кохання» поет прагне надати цій темі глибшого, філософського сенсу — інтимне почуття кохання постає як грань, відсвіт любові до ближнього.

Слід відзначити і версифікаційну майстерність М. Старицького. Багатству поетичних тем, художніх мотивів і образів відповідає різне манітна композиція, метрика, стилістика. У поезії М. Старицьког

516

виражальні прийоми надзвичайно точні. Ми зустрічаємо у нього вірш-заклик і поетичну медитацію, гнівні інвективи і живописні образ-ки з життя, сатиричний і ліричний вірш, романс, вірш-посвяту, поему, романтичну баладу. Багатогранності віршованих форм відповідає різноманітна метрика — від ямба до анапеста; різні способи римування. Це була справжня школа майстерності.

Яскравою сторінкою в поетичній творчості М. Старицького та в українській поезії в цілому були переклади і переспіви зі світових літератур. Власне перекладами він і почав свою літературну діяльність, розширюючи тематичні обрії, збагачуючи жанрово-виражальні можливості української поезії. М. Старицький перекладав твори В. Шекспіра і Дж.-Г. Байрона, Й.-В. Гете і Г. Гейне, В. Гюго й А. Міц-кевича, А. Сирокомлі, Ю. Словацького, Г.-Х. Андерсена, сербських поетів, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, І. Крилова, М. Ога-рьова, В. Жуковського. Водночас для російських читачів поет перекладав вірші Є. Гребінки, А. Кримського, Лесі Українки. Перші переклади друкувалися в основному у львівських часописах «Правда» та «Нива» (1865), а також виходили окремими виданнями.

Перекладацький доробок М. Старицького величезний — понад 200 творів. Це — вважав поет — «найцінніший труд у добу виховання мови», джерело поширення однієї національної культури на інші, збагачення змісту і форми культури власної. Та в складну пору переслідування і гоніння української культури самодержавним урядом перекладацька діяльність виконувала і набагато серйозніше завдання громадянської, патріотичної ваги: збереження і розвитку своєї національної культури в час, коли навіть існування її було під загрозою.

ДРАМАТУРГІЯ

«Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», — писав М. Старицький І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши українську професійну трупу в 1883 р., М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закладав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтичного письма (особливо у творах на історичну тематику).

Драматург написав близько ЗО п'єс — оригінальні, на запозичені сюжети популярних прозових творів та ґрунтовні переробки мало-сценічних драм інших авторів. Почавши з інсценізації творів Гоголя (оперета «Різдвяна ніч», п'єса «Сорочинський ярмарок»; трохи згодом лібрето опери і драма «Тарас Бульба»; лібрето опери «Утоплена» (музика М. Лисенка)), М. Старицький невтомно шукає сюжети

517

для інсценізацій і переробок: театр відчував постійний репертуарний голод. На сюжет п'єси «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка створена оперета «Чорноморці» (музика М. Лисенка); комедія «За двома зайцями» постала з малосценічної п'єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках»; «Крути, та не перекручуй» — з п'єси «Перемудрив» Панаса Мирного. Оповідання польської письменниці Е. Ожешко «Зимовий вечір» дає матеріал для однойменної п'єси, а повість польського письменника Ю. Крашевського «Хата за селом» лягла в основу конфлікту драми «Циганка Аза». За сюжетом роману австрійського письменника К. Е. Францоза було створено драму «Юрко Довбиш». Важливо те, що драматург не тільки робив інсценізації яскраво сценічними, а й значно поглиблював соціальну й психологічну основу першотвору.

Твори в переробках М. Старицького зажили новим життям — театральним. Справді невмирущими стали «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями», «Різдвяна ніч». І річ не в мелодраматичних ефектах, як іноді зауважують критики (тим більше, що в сучасних виставах вони ослаблюються або й зовсім знімаються), а в міцній життєвій основі, у винятковому вмінні автора заволодіти увагою глядача від початку й до кінця, зробивши конфлікт глибоко переконливим, психологічно достовірним.

У всіх перероблених М. Старицьким творах (навіть за деякого тяжіння до зовнішньої театральної афектації) глядач завжди відчуває драму життя, бачить повноцінні людські характери, що діють у конкретних, добре знаних і яскраво змальованих автором обставинах. До речі, саме тут, у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художньо переконливі нюанси для розкриття характерів дійових осіб. Це надає персонажам п'єс історичної та національної визначеності, локальної конкретності і, отже, робить твори життєвішими. Так, наприклад, у численних сценках розваг молоді, вечорниць, сватань і весіль, уведених драматургом до дії, бачимо, з одного боку, виразне, яскраво-романтичне тло для розкриття певного індивідуального характеру, а з іншого — ритуальні народні дійства, любовно й пластично відтворені драматургом, що допомагає краще розкрити побут, звичаї українського народу, його історію, його моральні та етичні погляди.

Серед оригінальних творів письменника на особливу увагу заслуговують соціально-психологічні драми «Не судилось», «Талан», «У темряві», «Крест жизни», соціально-побутова — «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», історичні — «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», драматична поема «Остання ніч».

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Нб

518

судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М. Старицький, — факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, — так замість Ілля-шенків — Ляшенки, а решта ті ж самі».

Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками, здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати упередженість між вищими і нижчими станами»1.

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх — таке було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І. Карпен-ко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький — передусім у тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джи-гун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п'єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних поривань» і праці на користь народу. Герой, «розкіш-

ЩДІАЛ. — Ф. 776, оп. 26, 1883, од. зб. 2, арк. 50.

519