МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літературну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських мотивів, у белетрис-

Біографія

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у дрібнопоміщицькій дворянській родині. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було лише 8 років. Незабаром, у 1852 році, померла й мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків, відомої на Полтавщині освіченістю, гуманністю, мистецькою обдарованістю. У їхньому маєтку була чудова бібліотека; саме тут минули дитячі роки Михайла під опікою діда — полковника, учасника війни 1812 року, людини широко освіченої, від якого він одержав і початкову освіту.

З 1851 року хлопець навчається у Полтавській гімназії, що на той час була одним з найкращих середніх навчальних закладів в Україні. Гімназисти не лише діставали ґрунтовні знання з предметів загальноосвітніх, а й мали змогу виробити прогресивні погляди на життя суспільне. Терпимим усупереч забороні було й ставлення до української мови. В одному з листів до І. Франка М. Старицький згадував: «В гімназії теж панувала тоді, поза класи та майже і в класах, українська, і я на їй пробував тоді віршувати»2.

Сам І. Франко відзначав, що «любов до українського] слова і потреба висловлювати ним свої думки була у нього розбуджена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати»3.

Одержані в гімназії знання ґрунтовно розширював і поглиблював М. Старицький самотужки, читаючи вітчизняну й світову літературу. У гімназичні роки прийшло і захоплення театром, яке тривало все життя.

У 1858 році М. Старицький разом з М. Лисенком вступають до Харківського університету, а в 1860 році переводяться до Київського, де Михайло Петрович навчається спочатку на математичному, а потім на юридичному факультеті.



'Старицький М. Лист до І. Франка від початку червня 1902 р. // Твори: В 8 т. — К, 1965. — Т. 8. — С. 636—637.

2Франко /. Михайло Щетрович] Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33. — С. 236.

504

'Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917. — С. 336.

^Старицький М. Лист до І. Франка // Твори: В 8 т. — К., 1965. — Т. 8. — С. 637. Далі, посилаючись на це видання, в дужках зазначаємо том і сторінку.

3Франко 1. Михайло Щетрович] Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33. — С. 243.

505

Це був час зрушень у суспільно-політичному житті країни. Загострюється криза кріпосницької системи, і царський уряд змушений стати на шлях селянської реформи. Студентська молодь жваво відгукувалася на політичні події часу.

В Україні розвивається і міцніє демократичний рух. У ряді міст — Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших — виникають культурно-освітні товариства української інтелігенції, так звані громади. Відкриваються численні недільні школи, народні бібліотеки тощо. Про культурно-освітній рух у Києві М. Старицький згодом писав: «Крім шкільних діячів, створилось тоді ще багато гуртків, що переслідували ті чи інші просвітні цілі: одні займалися етнографією — записуванням легенд, казок, прислів'їв, загадок, повір'їв, обрядів і т. п.; другі стали збирати матеріали майбутнього малоруського словника; треті взялися за складання популярних книг для народу; четверті стали для цього вивчати українську мову; інші пішли в народ» [8, 410]. У цей період політичного і культурного піднесення Старицький перебуває у вирі громадського життя: відвідує студентські збори і мітинги, на яких обговорюються національні і політичні проблеми, активно працює в недільних школах і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків, нарешті, включається в діяльність київської Громади.

У 1861 році М. Старицький повернувся до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. В 1862 році одружився з сестрою композитора М. Лисенка — Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури.

Тим часом атмосфера громадського життя різко погіршилася. Досить сказати, що вже в 1864 році, коли М. Старицький повернувся до Києва, щоб продовжити навчання, він застав там, за його ж словами, «уже майже безнадійну зневіру». І, незважаючи на це, а може, саме всупереч цьому, Старицький працює з величезною енергією: опановує англійську, німецьку і французьку мови, пише, перекладає, а 1868 році публікує свої перші оригінальні поезії (під псевдонімом Гетьманець) у львівському часописі «Правда» («Думка», «До подруги», «Вечірня», «Мій рай» та кілька перекладів з О. Пушкіна).

1865 року М. Старицький завершує навчання в університеті, а в 1868 р. купує невеликий маєток на Поділлі, куди й переїжджає з родиною.

Проте широкі творчі задуми, бурхливий громадський темперамент кличуть його знову до міста, до осередків культури і літературного життя.

У 1871 році М. Старицький повертається до Києва й із захопленням віддається літературній і громадсько-культурній діяльності. Разом з М. Лисенком він організовує «Товариство українських сценічних акторів», зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер й оперет, зокрема створену ними за мотивами М. Гоголя оперу «Різдвяна ніч», що мала великий успіх і стала помітною культурною подією.

506

У перекладі М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова», повість М. Гоголя «Сорочин-ський ярмарок» (1874), «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова» М. Лєрмонтова (1875), збірка переспівів «Сербські народні думи й пісні» (1876), оригінальні поезії «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883) переважно громадського звучання, в яких виразно відбилися настрої часу. Поновлюється робота Старицького в Громаді.

Тим часом реакція в країні посилювалась. Емським указом було підтверджено в більш категоричній формі заборону української мови в друкові і на сцені, заборонено і діяльність громад, які, на думку уряду, сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Ніби у відповідь на принизливі заборони й утиски М. Старицький на початку 80-х років активно займається видавничою справою і врешті випускає альманах «Рада» (перший том — у 1883 р., другий — 1884 р.). «Серед багатого змісту сеї збірки, — писав І. Франко, — досить буде назвати два твори першорядної стійності: драму Старицького «Не судилось» і повість Мирного «Повія», щоб зрозуміти значення сеї збірки для піднесення духу серед тогочасної української громади. Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду. Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліографії, зладжена М. Комарем; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний зріст, ступневе ширшання та упадання українського письменства в Росії в XIX віці. Оцей перший том «Ради» дає нам найкраще свідоцтво про те, що д. Старицький міг би був зробитися дуже добрим редактором і видавцем, коли б були дозволили обставини і коли б його сили й матеріальні засоби не був з'абсорбував театр»1.

1882 року М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, О. Грицай, Г. За-тиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. Наступного року (1883) цю трупу очолив М. Старицький. Досить швидко театр набуває величезної популярності, і не тільки в Україні, а й у Росії, Молдавії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджав на гастролі.

З болем оповідаючи про застій театральної справи у Галичині, І. Франко зазначав: «Тим часом на Україні сталося щось таке, що тому, хто здалеку б дивився на речі, могло б здатися неправдоподібним, неможливим. Як відомо, там вийшла 16 травня 1876 р. заборона української мови в друці; в громадськім житті вже й перед тим її нікуди не було допущено. Аж тут нараз, у 80-х роках, постає там

'Франко І. Михайло Щетрович] Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33. — С. 267.

507

український театр і відразу досягає такої висоти, про яку в Галичині довго ще навіть і мріяти не можна було. Як це сталося — не місце тут оповідати. Головну заслугу в тому мають троє людей: Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)»1.