МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Театральна трупа, очолювана М. Старицьким, працювала в украй складних, несприятливих умовах. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто Київської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній. Можна уявити, наскільки складною в таких умовах була роль Старицького — керівника великого колективу акторів. Однак залишити цю справу він не хотів і не міг. У листі до І. Франка він писав про виняткові виховні можливості театру, про те, що сцена — «могутній орудок до розвиття самопізнання народного». Багаторічна робота Старицького в театрі — самовіддана, справді-таки подвижницька, гідна захвату. Насамперед він зміцнив театр організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми й реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (великою мірою за власний кошт, продавши маєток у Карпівці). Постійно дбав про розширення та поглиблення репертуару.

Вистави йшли на високому художньому рівні, різноманітний репертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.

1884 року трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а другий — переважно молодь — М. Старицький. Під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий злагоджений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.

З успіхом проходили гастролі трупи Старицького у Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887—1888). Та, крім радощів спілкування з глядачем, були й принизливі сутички з місцевими властями різних рангів — від губернаторів до поліцейських, важкі умови життя і праці, втомливі переїзди, непристосовані для роботи акторів театральні приміщення. Незважаючи на все це, вистави вражали глядачів. Про роль у підготовці їх Старицького-режисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфована — все це наслідок його старання і турбот».

Украй напружена, виснажлива праця підірвала здоров'я митця. В 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. У 1894 році прогресивні українські кола відзначили тридцятиліття літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію «За літературні праці на рідній мові».

М. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Перший всеросійський з'їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Не-мирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з'їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування царизмом українського слова. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури.

У Києві Старицький очолює Літературно-артистичне товариство, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість, незважаючи на тяжку недугу, а також на цькування його шовіністично настроєними критиками. На захист Старицького стали видатні діячі культури, письменники і вчені — Д. Багалій, І. Франко, О. Потебня, М. Сум-цов. І. Франко у статті «Михайло Щетрович] Старицький» дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському й літературному житті.

1903 року М. Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада» і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них і молодого М. Коцюбинського, але вже не зміг цей намір завершити. Повне самовідданої праці, творчого горіння, боротьби за утвердження високих ідеалів життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Композитор Микола Лисенко у промові над труною друга і побратима проголосив: «Хоч ти тілом мертвий, та заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле»1.

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

Поетичний доробок М. Старицького — вагомий внесок у скарбницю духовної культури. Старицький творив упродовж майже 40 років — перший вірш «Ждання» написаний 1865 року, останній — «Двері, двері замкніть...» — 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті. Поет



'Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Зібр. творів: У 50 т.-К, 1984. — Т. 41. — С. 97.

508

'Киевская старина. — 1904. — Кн. 5. — С. 70.

509

перехідної формації, Старицький належав до тих людей, у яких, за словами Франка, «смак, розуміння літератури, їх суспільні й політичні погляди» відзначались новаторством і європейською широтою За сприятливих умов це забезпечило б їм «широкий вплив, і славу, і забезпечене життя. В Росії, а надто ще на Вкраїні, над ними тяжить прокляття зацофаного осередка, непочатого перелога. їх гаряча душа рветься до суцільної, гармонійної й широкої діяльності а дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини»1.

Відгукуючись на заклик Франка наблизити процес мистецького освоєння світу до суспільних потреб, опустити поезію «від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка»2 до потреб народу, М. Старицький-поет збагатив жанрові, ідейні та стильові можливості поезії за рахунок звернення насамперед до актуальних, злободенних проблем суспільно-політичного життя епохи, до осмислення внутрішнього стану нового для української поезії ліричного героя — інтелігента-україн-ця, для якого щастя народу є сенсом життя і боротьби.

Поезія Старицького багата традиційними мотивами (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів людини) і політично злободенними (боротьба за соціальне й національне визволення, передгроззя революції 1905 року, посилення національно-визвольного руху слов'янства).

У другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь взяла активну участь у цій боротьбі. Це надихнуло поета на твори, де стверджувалась необхідність політичної свободи для всіх поневолених царизмом народів.

Загальний напрям і характер поезії М. Старицького чітко окреслив Франко. «Тут російський інтелігент, — писав він, — пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів... про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски «мужицького поета»3.

На поезію М. Старицький дивився як на трибуну, на поета — як на оборонця покривджених, виразника дум пригнічених, борця за права людини проти усілякого насильства і наруги. Про високе покликання поета-громадянина, його роль поборника справедливості і правди йдеться у віршах «До Шевченка (Сповідь перед поетом)», «На спомин Т. Г. Шевченка», «Хай тепера рида в мене кобза сумна...», «Ой знущались з мого слова...».

У М. Старицького поет — «найвищий судія» довколишнього світу, речник народних дум і сподівань. Викриваючи сучасне його лихоліт-

'Фракко /. З остатніх десятиліть XIX віку // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 516.

2Франко І. Михайло Щетрович] Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982.— Т. 33. — С. 238.

"Там само. — С. 242.

5Ю

тя, весь ворожий народові лад урядового визиску, поет іде до Шевченка, який «вік страждав, гірку пив чашу» і вмер з надією на «слушний час» волі, визволення. З гірким сарказмом М. Старицький вигукує: «Так отакої, батьку, волі ми дочекались від царя!..». Гнівною інвективою звучить і вірш «На роковини Шевченка (До поновлення могили)». Геній Шевченка для М. Старицького — символ нерозривної єдності поета з народом. Шевченко не вмер і не вмре, поки живий народ, живе його слово. Воно шириться, протистоїть нестерпному політичному гніту, справжній колонізації з боку самодержавної Росії, — воно мусить перемогти:

І заповіт братерства і любові,

Що він нам дав, як стяг на боротьбу,