МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

но по-українськи одягнений», лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... Тільки Павло й зможе!».

«Програма»,, яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, — на користь народові!» — Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не вразумительно!». І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мьі еще на зти темьі почешем язьїки. Вот костюм зтот в деревне — одобряю». В кінці п'єси відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим. Це належно прокоментував Павло Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химо-роди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, — то такі ж жироїди у ґрунті!».

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зро-. били наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей «нових людей» у прозі 70—90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його родичі» О. Кониського), Юрія Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів» О. Кониського), Павла Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з'явився у драмі І. Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 р.). М. Старицький виступив тут новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією— огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною силою, як зобразив О. Островськии російське купецтво через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і поведінку, М. Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. У цій темі він також є духовним спадкоємцем Т. Шевченка.

520

Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, — адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від великих землевласників. Чого вартий вигук пані Ляшенко-вої на адресу Катрі, яка «посягнула» на її сина: «Раскатать ее!»?

Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент-народник Павло Чубань соціальної справедливості: «... Не ми, а діти чи внуки землю по правді поділять...».

Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.

Яскраво, виразно індивідуалізовано змальовано постаті селян у драмах «Ой не ходи, Грицю...» (1887), «У темряві» (1892). Зокрема, в першій, на відміну від інших літературних трактовок відомого народно-пісенного сюжету, посилено соціальну мотивацію конфлікту: щастю Марусі й Гриця перешкоджає не зрадливість натури хлопця, а підступи сільського глитая Хоми, що закохався в Марусю і обплутує інтригами молоду пару, вдаючись до підкупів, а згодом призводить дівчину до злочину й загибелі.

Драматургом переконливо показано, як підстаркуватий жених з властивим для багатія почуттям «вседозволеності» хоче відбити у молодого парубка дівчину. «І невже я її не дістану?... Невже розум і гроші не можуть поборотись з красою?! Ні, поборемось ще!» — у запалі вигукує він. Ці слова, ці думки нагадують нам Михайла Михайловича («Бурлака» І. Карпенка-Карого), Микиту Гальчука («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького) та інших подібних типів. Заможність, багатство як дозвіл нехтувати християнську мораль у сільських «чумазих» українська класична література показала широко і переконливо, і належне місце в цьому викритті займає й драматургія М. Старицького. Дещо знижує вартість п'єси слабко індивідуалізований, малооригінальний образ Марусі, мелодраматичний характер кінцівки твору. І вже зовсім утрачено мотив творчого начала в житті людини (народної поетеси).

В обох п'єсах сильний етнографічно-фольклорний елемент, що надає дії мальовничості, увиразнює драматизм конфлікту, робить яскравішим його сценічне втілення.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п'єси на історичні теми: «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція —1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898),«Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами — «Осада Дубна», «Гаркуша» та ін.

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно

521

романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Так, у драмі «Богдан Хмельницький» широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, голота; всю складність цієї боротьби, зіткнення в ній різноманітних інтересів (навіть в одному таборі). Переконливо, хоча дещо надміру романтизовано, зображено гетьмана Богдана Хмельницького. У М. Старицького це справжній народний герой, мудрий полководець і політик. Усвідомлюючи становище батьківщини, він разом зі своїми однодумцями знаходить вихід, який у тій винятково складній історичній обстановці здається їм єдино прийнятним — возз'єднання з Росією. Сумніви й вагання гетьмана, як і його надію на те, що єдиновірні брати зрозуміють цей крок, не зрадять, не зламають слова, не порушать угод, звучать у прикінцевому монолозі Богдана:

Настане час, і брат обніме брата, Без каменя у пазусі, без лжі, Без утиску душі його святині, А з любою сльозою на очах Вчуватиме і нашу пісню-тугу, Широкую, безкраю, як степи, І нашу мову голосну, правдиву, Та, взявшися за руки, піде раз Широкою дорогою до слави!

Історично правдиво і художньо переконливо показуючи роль і значення визвольної війни українського народу, митець створив високопатріотичні, яскраві драматичні полотна, що не втратили свого значення і сьогодні. Героїчні й трагічні події цього періоду становлять і основу драми «Оборона Буші» (1898).

Події «Марусі Богуславки», написаної за мотивами народної думи, відбуваються у XVII ст., коли татаро-турецькі людолови нападали на українські землі. Тут розкривається мужність козаків, які терплять муки в неволі, але не зраджують Вітчизни.

Маруся Богуславка стає жертвою винятково складних життєвих обставин, на тлі яких яскраво виступають її висока духовність і патріотизм. Трагічна неможливість поєднати любов до «краю коханого», рідного люду з любов'ю до дітей і чоловіка — хана Гірея — змушують її накласти на себе руки. Розуміють цю трагічну безвихідь і мати Марусі, і її колишній наречений козак Сохрон. У своїй клятві над мертвою Марусею він поєднує те, що не змогла поєднати у своїм житті нещасна жінка:

... О мій підбитий квіте! Клянусь ховать твій заповіт повік, Твоїх дітей любить, як найрідніших, Украйні й їм — віддати все життя!!!

522

Романтична піднесеність характеризує і драматичну поему «Остання ніч» (1899). В основу сюжету твору покладено історичний факт: страту 1702 року в Луцьку польською королівською владою шляхтича Степана Братковського. Сам автор у примітці зазначає: «В ті часи шляхта уже була вкоренилася і дбала про зневолення селян, а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів — Палієм, Самусем, Іскрою, — які тяглися до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитися з Лівобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині селян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло... Жону і єдиного сина не допустили навіть на побачення».

У ніч перед стратою особливо виразно розкривається сила духу і краса внутрішнього світу героя. Вірність і відданість високим народним ідеалам випробовується найвищою мірою — життям. Незважаючи на всі муки і випробування, герой поеми не припускається навіть і думки про відступ чи зраду своїх побратимів, свого діла. Братковський іде з життя не лише не зломлений, а ще й здатний підтримати віру в інших у перемогу справи, за яку боровся. Його смерть — апофеоз вічного духу, незламності, духовної свободи. Стверджується думка, що життя, віддане за свій народ, хоч би як рано воно обірвалося, — прожите вповні:

Не нарікай, що ламлеться життя, Що мало втіх зажив на цьому світі,-Ти вип'єш ківш завчасний забуття, Не сплямивши ясного щастя й миті...

Такі життя і смерть уводять людину в безсмертя.

Трагічна колізія поеми не перешкоджає авторові знайти теплі, емоційні барви, щиру людську тональність для змалювання любові подружжя Братковських — Тасі й Степана. Цим знімається надмірна пафосність образу, герой стає ближчий і зрозуміліший читачеві.

Отже, в історичних драмах М. Старицького (всі вони віршовані) варто підкреслити два моменти: сильний ліричний струмінь, зумовлений романтичним спрямуванням творів, що надає їм особливої поетичної чарівності, полегшує сприйняття суворих подій давнини, наближує до нас далеку минувшину, і особливо зосередження уваги на розкритті внутрішнього, духовного світу героїв, які утверджують себе в боротьбі за свою й суспільну свободу. Звідси багато високих почуттів, що виливаються в палких монологах персонажів, пафосні кінцівки. Герої цих творів — що дуже характерно — завжди мають право вибору своєї долі (Богдан Хмельницький, Маруся Богуславка з однойменних творів, Мар'яна Завісна з драми «Оборона Буші»), і вибір їх глибоко усвідомлений.

Характери героїв в історичних драмах М. Старицького цілісні, довершені, чітко визначені в основній своїй суті, але не однозначні.

523