Історія держави і права України, Детальна інформація

буваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями,

як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі

булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української

знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з

міщан — Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном лег-

кої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопуляр-

ніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові

частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік.

Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмель-

ницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й

8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, які так поЛюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вченийатиніст Міколай Остророг і 19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблю-

вався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання.

Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені хлопи казали: «Якби тільки Бог

змилувався над нами й дав нам свого Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті,

як гнобити хлопів». На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу

Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню

Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли

велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що

королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачити на троні Хмельницький.

Новий король запропонував гетьманові перемир'я.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той

момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й поверну-

тися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему

Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана — кримським татарам — не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

На початку січня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі

переможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали його,

як «українського Мойсея», що «звільнив свій народ від польського рабства».

Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на по верненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.