Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика ( на прикладі Тиврівського району Вінницької області)” за програмою “Адміністративний менеджмент”, Детальна інформація

Зрозуміло, що в умовах дефіциту фінансування дуже важко проводити реформування охорони здоров(я – цієї винятково важливої для суспільства галузі. Але цю роботу потрібно проводити шляхом залучення до цієї справи широкої громадськості. Адже, спроби МОЗ України протягом 1995-1998 рр. адаптувати стару систему до ринкових відносин – запровадження платних послуг, хаотичне залучення позабюджетних коштів, скорочення кількості ліжок та медичного персоналу не поліпшили, а ще більше загострили ситуацію в охороні здоров(я.

Таким чином, Україна дійшла до тієї межі за якою відтягувати з реформами медицини недопустимо. Основою ж цих нововведень має стати поетапне впровадження системи загальнообов’язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян. Впровадження страхових фондів, відомих в Європі як “лікарняні каси”, де вони діють ще з часів створення німецьким канцлером Бісмарком у 1881 році, в регіонах уже розпочалось. Але в нас це, переважно, благодійні організації або громадські об’єднання. Вони реєструються в місцевих органах юстиції, мають статути, включені до державного реєстру, ними керують довірені особи. І це зроблено відповідно до чинного законодавства. Проте в наших нормативно-правових актах є багато шпаринок через які до цих утворень може пролізти будь-хто. То ж правомірне запитання: чи не перетворяться ці громадські об’єднання в чергові трасти, які за кілька років поспіль відібрали в населення чималі збереження, а потім раптом зникли?

Ці наші каси скоріше за все – товариські. Вони нагадують старі “чорні каси” або каси взаємодопомоги. Які існували на підприємствах та в організаціях.

Необхідним же є створення страхових лікувальних фондів, цих “кас хворих” на державному рівні. Перехід до страхової медицини має бути запроваджено прийняттям спеціального закону Верховною радою України. (Робота над проектом закону про медичне страхування Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров(я, материнства та дитинства, зі слів його голови Віталія Черненка, проводитиметься вже в нинішньому році).

Лікування має забезпечуватись коштами з тих податків, які надходять від населення до бюджету. Форми ж даного оподаткування можуть бути різноманітні. Це і медичне страхування аналогічне пенсійному, і податки на деякі товари, що не мають життєво важливого характеру ( в першу чергу, це алкогольні і тютюнові). Вдалим прикладом для вивчення і запозичення можуть бути країни Європи, як ті, що вже давно практикують подібний спосіб організації справ в медицині – ФРН, так і ті, що лише нещодавно здійснили подібні перетворення – Польща. [42.c.63]

Отже, якщо ми справді хочемо блага й добробуту для власного народу, то годилося б взяти за основу перевірену десятиліттями структуру та фінансову систему охорони здоров(я розвинених країн світу.

Доцільно запровадити європейську структуру системи охорони здоров(я, що макроскопічно являє собою двоступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар та лікарня- госпіталь. Сімейний лікар – це не тільки система якісного медичного обслуговування, а й основа для регулювання фінансових потоків у галузі. Можливо між сімейним лікарем та лікарнею госпіталем ввести додатковий ступінь – територіальний лікувально-діагностичний центр.

Аналіз реформаторського шляху колишніх соціалістичних країн, що вже здійснили перетворення, свідчить, що першим кроком має бути не зміна фінансування, а реструктуризація – створення системи сімейного лікаря, яка дасть змогу регулювати фінансові потоки в межах галузі.

Так, наприклад, Угорщина розпочала створення системи сімейного лікаря наприкінці 80-х років, а перехід до страхового фінансування – в 1992-1993 рр. Польща перший етап задіяла в 1995-1996 рр., а систему фінансування змінила з 1 січня 1999 року.

В Росії ж, де все почали зі зміни фінансування, впровадження системи страхової медицини провалилось, завдавши країні чималих матеріальних збитків. І лише сьогодні, виправляючи помилку, Росія проводить відповідні заходи. [40.c.70]

Турбує лише те, що розвиток сімейної медицини, цієї старої – нової форми обслуговування населення гальмується. Розмови навколо цієї теми ведуться тринадцятий рік поспіль. З’явилась небезпека, що важливу справу можуть “забалакати”. Адже, ще в 1987 році з’явився наказ МОЗ, яким дано право на життя “регіональному львівському експерименту”. [47.c.16]. Були розроблені тимчасові нормативні документи, кваліфікаційна характеристика, функціональні обов’язки сімейних лікарів, модель поступового переходу терапевтів і педіатрів дільничної служби до територіального обслуговування.

Вже 1991 року в кількох вузах зроблено спробу перейти до підготовки сімейного лікаря. В 1992 році Верховна Рада, прийнявши Основи законодавства “Про охорону здоров(я”, визначила правові, соціальні та економічні передумови переходу на засади сімейної медицини. [12.c.11]

1993 року переглянуто програми підготовки кадрів в інтернатурі. Ще через два роки наказом по Міністерству охорони здоров(я затверджено посаду “лікар загальної практики/сімейний лікар”. В Київській медичній академії післядипломної освіти відкрито навіть кафедру сімейної медицини.

Через кілька років – відповідно до наказу по Міністерству охорони здоров(я – було розроблено проект державної програми “сімейна медицина”. Підготовлено проект Постанови Кабінету міністрів “Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в охорону здоров(я України”, яка має бути затверджена Верховною Радою. [22.c.9]

Проте для впровадження у життя цієї справді цінної форми обслуговування громадян одних правових актів замало. Потрібна чітка програма реформування цієї ланки первинної допомоги. Треба визначитися з ідеологією цієї професії, своєрідним кодексом честі сімейного лікаря.

Хоч як би нам було, а життя показало високу ефективність впровадження сімейної медицини. Недаремно ВООЗ зажадала від усіх країн обов’язкового переходу на цю прогресивну форму обслуговування. [73.c.15]

Отже, на думку багатьох фахівців, Україні щоб досягти європейського рівня медичного обслуговування, потрібно пройти чотири етапи реструктуризації системи охорони здоров(я (Див. Табл.3.2.1.).. Перший етап – фінансове відокремлення поліклініки від стаціонару, другий – фінансове відокремлення служби дільничного терапевта та створення на базі поліклініки діагностичного центру. На цьому ж етапі слід фінансово відокремити невідкладну медичну стаціонарну допомогу (включаючи планову хірургічну допомогу) від планової стаціонарної допомоги. Третій етап – організаційно-методична трансформація служби дільничного терапевта в систему сімейного лікаря; розвиток платної та приватної медицини за рахунок відокремлення частини кадрів і технологій від діагностичного центру (при наявності вже подібної, або при недоцільності цього в зв’язку з місцевими особливостями – може не проводитись); організаційно-методичне відокремлення ліжок денного та цілодобового перебування в стаціонарі планової медичної

допомоги. Нарешті, четвертий етап передбачає остаточне завершення формування системи сімейного лікаря, створення територіального лікувально-діагностичного центру, який обслуговує групу сімейних лікарів шляхом приєднання ліжок денного стаціонару до діагностичного центру, а також створення лікарні-госпіталю з оптимальною кількістю та пробільністю ліжок шляхом фінансового приєднання планового цілодобового стаціонару до стаціонару невідкладної допомоги.

Щоб усе це здійснити, потрібно близько двох років. За цей час необхідно поетапно змінювати систему фінансування, переходячи до страхової медицини. Але і після цього на стовідсотковому утриманні державного бюджету мають бути швидка і невідкладна медична допомога, акушерська справа, а, при можливості, такі категорії хворих, як діабетики, онкохворі, хворі на туберкульоз, постраждалі від чорнобильської катастрофи, пацієнти з психічними розладами.

Поза рамками реформування не повинна залишатися й структура управління галуззю. Оскільки, практично всі лікувальні заклади перебувають сьогодні у комунальній власності територіальних громад, то цілком логічно, щоб саме власник фінансував комунальні і капітальні витрати, а також призначав директора лікарні (а не головного лікаря), який би відповідав за доцільність їх використання. Головний же лікар ( його призначає або погоджує відповідне територіальне управління охорони здоров(я, підпорядковане МОЗ України) турбується про організацію та координацію медичної допомоги. Крім цього, мусить бути ще й виділення страхових фондів, які фінансують та контролюють лікувальний процес (за заробітну плату, медикаменти, харчування) згідно з тарифами, затвердженими МОЗ України.

Лікування у спеціалізованих лікувальних закладах соціального напрямку (туберкульоз, деякі венеричні, наркологічні захворювання) повинне фінансуватись з фондів медико-соціального страхування, які те ж необхідно створити, або, в певних випадках, за рахунок безпосередньо хворих.

Разом з тим, всі заклади охорони здоров(я в країні, незалежно від форми власності та територіально-відомчого підпорядкування мають робити першочергові акценти на профілактиці, унеможливлюванні захворювань, користуватись в своїй роботі аксіомою, що дешевше фінансово і ефективніше в медичному плані не лікувати хвороби, а підтримувати належний стан самопочуття здорових людей.

Надзвичайно важливим було б і утвердження культу здоров(я в суспільстві, проголосити засади здорового способу життя головним змістом діяльності всіх установ та закладів як суспільного, так і приватного сектора економіки держави. Звичайно, такі кроки мають проводитись на всій території країни, без будь-яких виключень, і досить тривалий час, щоб вони могли дати позитивні результати.

Отже, реформа системи охорони здоров(я справа великої суспільної ваги, адже надійна охорона здоров(я – це один з основних чинників національної безпеки сьогодні, запорука міцної і багатої держави завтра, ефективність якої оцінюється двома найважливішими показниками – тривалість життя і приростом населення. На це мають бути направленні зусилля і держави, і суспільства. Адже здоров(я нації – це найголовніше надбання.

РОЗДІЛ 4

Культурна сфера та шляхи її реформування.

4.1. Заклади культури в умовах економічної кризи.

Культура – це спосіб життя суспільства

Джек Ліндсней

Останнім часом значно зріс інтерес до питань культури, що не є випадковим. Адже суспільний розвиток у цілому охоплює і розвиток духовний, іншими словами – культурний. Що ж таке культура? Це поняття є надзвичайно широким, бо культура охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. Здавна під культурою розуміють всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбуваються під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.