Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика ( на прикладі Тиврівського району Вінницької області)” за програмою “Адміністративний менеджмент”, Детальна інформація

Микола Жулинський.

Усі ланки суспільного життя держави перебувають у стані трансформації, триває активний пошук стабілізуючих факторів в економіці та політиці. Не залишається осторонь і культурна сфера, адже саме через культуру, і історію, традиції народу світ пізнає, що таке Україна.

Реформування в галузі культури потрібно розглядати передусім як структурні зміни в системі організації культурного життя з метою піднесення ролі культури в державотворчих процесах, утвердження гуманістичних цінностей і національної самосвідомості.

Саме культура має консолідувати населення України, що нині є роз’єднаним за політичними, мовними, майновими ознаками. Вона повинна стимулювати процеси національного відродження, створити умови, незважаючи на економічну кризу, неналежне матеріальне, фінансове забезпечення, які заохочують громадян України опановувати і вдосконалювати на практиці, а не лише на словах українську культуру. Потрібно здійснити процес повернення до активного життя української культурної спадщини разом із створенням нових зразків сучасної культури на рівні світових стандартів.

Для сучасної України характерні явища соціокультурної аномалії: перехідний період супроводжується розпадом старої системи моральних і культурних цінностей, таким станом, коли традиційні ціннісні орієнтації і норми зруйнувались, а нові або ще не виробились, або позначаються глибокою суперечністю. Вітчизняний культурний простір стає легкою здобиччю ділків від культури і бізнесу. Україна зараз на собі випробовує всі принади “вестернізації” і “американізації” в культурній галузі. Накладені на традиційний український комплекс меншовартості, ці не найкращі зразки західної масової культури погрожують сформувати покоління, відірване від материнського ґрунту власної національної культури, байдуже до проблем своєї країни, свого народу, свого роду культурних безбатченків. Мало хто з захоплених оманливим сяйвом чужоземних чудес усвідомлює, що така перспектива означатиме для них та їхніх нащадків у майбутньому життя “банановій республіці”, перебувати на узбіччі соціального і культурного поступу людства. Водночас експорт української культурної продукції не має масового характеру: сучасна українська культура мало відома в світі. Багато її діячів і до тепер вважають що культурне відродження це – лише і тільки повернення до спадщини минулого і виявляють дивну апатію і пасивність відносно розвитку її нових норм і напрямів .

Але не слід вбачати в сучасних культурних лише негативні явища і тенденції. Кризовий стан культури може бути ознакою майбутнього одужання і росту : нове народжується у важкій боротьбі зі старим режимом. Нарешті для української культури прийшов час нормального культуротворення, подолання однобічності і неповноти, можливості відбудувати повноцінний комплекс національної культури з наявністю вперше усіх ієрархічних щаблів: від масової до елітарної культури; від релігійної до світської; від церковної до політичної культури; від розробки теренів і тематики зарубіжних культур до плекання невмирущих зерен культури рідної.

В Україні склалась нова культурна ситуація, що породжує нову культурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини дедалі активніше просякають стосунки між людьми у сфері культури і знаходять прояв:

в переоцінці цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

в акценті на цінності особистості по всьому полю соціуму і культури ;

в зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури ;

у знятті “жорсткого” ієрархічного управління сферою культури і зростання самостійності розвитку культури в регіонах України;

у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя ;

у складанні нових відносин між учасниками культурного життя ;

у зміні статусу, та відподно й ролі і функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства;

у зміні орієнтацій та ідеалів у галузі культури.

В таких умовах надзвичайного значення набуває тип

відносин між державою і культурою. В сучасних розвинених країнах можна виокремити три головні моделі взаємовідносин держави з культурною сферою, що різняться рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки митців та мистецьких заходів.

Американська модкль: децентралізована підтримка культури. При цьому провідну роль у фінансуванні галузі відіграють приватні пожертвування та громадські фундації. Характерним є високий рівень власної господарської ефективності культури та мистецьких заходів.

Британська модель: підтримка культури державою за принципом “витягнутої руки”, шляхом розподілу бюджетних коштів через автономні недержавні і напівдержавні інституції. Тобто, держава надає певні кошти на підтримку культури й мистецтва, але не бере, безпосередньо, участі в їх розподілі.

Французька модель: потужна й доволі централізована державна підтримка національної культури.[39.c.170].

Адже, в кожній з названих держав притаманний їй тип відносин держави і культури, а в більш широкому плані – суспільства і культури склався історично на протязі тривалого періоду на базі врахування національних традицій, правової бази, економічної системи та звичаїв і уподобань людей, що творять саму культуру.

Для України ж потрібно вибирати елементи з усіх існуючих моделей. Хоча, очевидно, що найменш близькою нам є американська (В США розвиток суспільства довгий час йшов зовсім на інших принципах, ніж в нас. І це стосується не тільки радянського періоду української історії, а й попередніх, що на Заході, що на Сході України). Тому, скоріш за все, майбутня українська модель взаємовідносин держави з культурною сферою буде своєрідним поєднанням британської і французької з урахуванням особливостей України, її історії та ментальності народу.

Культура може виступити і руйнівним чинником прискорення економічних реформ, адже, розвиток індустрії культури тісно пов’язаний з посиленням ділової активності, створенням нових робочих місць, розвитком інфраструктури туризму в місцевостях, де зосереджені заходи, фестивалі.

Для руху вперед в подолання кризових явищ необхідним кроком є створення в культурній сфері автономних, державно-громадських фундацій, які б залучали до підтримки культури і державні і приватні кошти. Це мають бути недержавні, некомерційні організації з власною програмою, які мають власний фінансовий фонд, керуються власними наглядовими та адміністративними органами і діють в культурній сфері шляхом надання матеріальної підтримки іншим некомерційним організаціям. (В США діє 22 тисячі подібних організацій, що надають підтримку культурі щороку на суму більше 4 млрд. доларів.[25.c.16].

Плануючи можливі зміни в культурній сфері потрібно враховувати, що світовий досвід показує: економічна прибутковість культурно-мистецьких установ є рідкісним винятком. Так, доведено: бібліотеки, практично, не можуть мати суттєвих власних доходів і приречені на фінансування з бюджету. Клубні заклади можуть отримувати до 10 – 15 % власних доходів від необхідних, музеї – до 30 %. Можна говорити про комбіновані джерела фінансування для них. [71.c.155].

В умовах ринкової економіки важливо при проведенні культурної політики врахувати платоспроможний попит на послуги сфери культури. Він залежить від абсолютної величини грошових доходів населення і тієї частини їх, яка залишається в нього після задоволення ним матеріальних потреб насущного характеру. В цьому випадку еластичність платоспроможного попиту буде порівняно невеликою. [31.c.49]. Очевидно, що в умовах сучасної України платоспроможний попит на послуги сфери культури у більшості жителів країни буде вкрай низьким, очікувати його зростання швидко не доводиться. Тому, розраховувати на це джерело отримання коштів для підтримки культурної сфери у значних обсягах було б нераціонально. При комерціалізації культури вона стає недоступною для бідних. Тому, в цій сфері має бути система безкоштовних, пільгових і платних послуг. Платні мають доповнювати, а не замінювати безплатні.

Звичайно, в окремих випадках культурні установи можуть бути і прибуткові, якщо ціна на їх послуги більша за витрати (нагадаємо, що витрати на культурне обслуговування дорівнюють матеріальним затратам і оплаті праці працівників цієї сфери), якщо ж – менша, то без дотацій не обійтись (З світового досвіду, театри, в середньому, самоокупні на 50 %, кінотеатри – на 98% .[31.c.51].

Для правильного розуміння ролі культури в економічному житті потрібно враховувати: те, що витрати суспільства на культурне будівництво з бюджетних фондів на 3/4 повертаються, це – ніби безпроцентне кредитування. [31.c.54].

Особливістю сфери культури порівняно з іншими галузями народного господарства є й те, що працюють в ній переважно люди з вищою і середньою спеціальною освітою. І для держави значно раціональніше підтримувати їх і забезпечувати збереження їхніх робочих місць, ніж відмовитись від такої підтримки отримати зростання числа безробітних людей, що їх потім вона буде підтримувати через систему соціального забезпечення.