Проблеми словацько - українських літературних взаємин у працях М.Мольнара, Детальна інформація

1. ПРОБЛЕМАТИКА СЛОВАЦЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ВЗАЄМИН У МОНОГРАФІЇ М.МОЛЬНАРА "СЛОВАКИ І УКРАЇНЦІ".

1.1. М.Мольнар про зародження словацько-українських зв'язків і їх еволюцію до початку XIX століття.

Констатуючи на початку свого дослідження відсутність окремої монографії про літературні і взагалі культурні зв'язки словаків з українцями, Михайло Мольнар підкреслює необхідність допомогти читачам ознайомитись хоча б у загальних рисах з історією словацько-української взаємності. Він зауважує, що увагу представників різних слов'янських народів українці примусили звернути на себе тоді, коли серед них почав наростати свідомий національний рух, що особливо поінтенсивнішав і зміцнів на наддніпрянських територіях України від кінця ХVІІІ ст. Та й до цього, на думку дослідника, про українців дещо уже знали в світі і зокрема в Словаччині. Були реалією і словацько-українські культурні взаємини. "І хоч цьому давньому періоду словацько-українських взаємовідносин дослідники досі не приділили особливої уваги, наявність їх - незаперечна", - робить припущення й.Мольнар. І вказує на наявність окремих даних про ці зв'язки в працях українського (постійно проживав і працював у Чехословаччині) дослідника літератури й мови закарпатських українців Івана Панькевича та словацького історика Людовіта Гараксима. Ще одне цікаве припущення висловлює М.Мольнар. Словаки тривалий час жили в одній державі із найзахіднішою віткою українського народу - із закарпатськими українцями. І ця обставина не могла не вплинути позитивно на розвиток між ними ближчих культурних стосунків, а через посередництво закарпатських українців - на виникнення зв'язків словаків із визначними культурними центрами теперішніх центральних та західноукраїнських областей.

М.Мольнар вірно підмічає вплив релігійного фактору на культурні зв'язки словаків і українців протягом тривалого часу. Справді, в існуючій науковій літературі згадується, що представники східнословацького духовенства здобували освіту в Західній Україні і навіть у Київській духовній академії. Із українських земель до Східної Словаччини проникало чимало староукраїнських та церковнослов'янських рукописів і книг, а на українські землі - східнословацьких рукописів. У Словаччині, особливо в Трнаві, вчилися вихідці з українського населення Закарпаття та Східної Словаччини. Деякі з них, зокрема М.Андрелла-Оросвигінський, А.Коцак, М.Бачинський, М.Ольшавський, Г.Таркович, І.Форогаші та ін. відіграли помітну роль у культурному житті закарпатських українців. Український письменник Л.Мосендз, який багато літ проживав у Братіславі, описав перебування видатного мислителя Григорія Сковороди у Словаччині в кінці ХVІІІ ст.

В монографії "Словаки і українці" указується, що у Трнаві були надруковані перші закарпатські руські (українські - Т.Б.) книги, які мали служити поширенню унії серед українців на території Угорщини. Перша така книга під назвою "Катехізис" вийшла у Трнавській єзуїтській руській друкарні у 1698 році. А наступного року тут же вийшов перший буквар закарпатських українців. Та зауважується, що ці першодруки не користувалися популярністю серед закарпатських українців через їхню антиправославне спрямування. На цю обставину ще звернув увагу зав.відділу давньої української літератури Інституту літератури ім.Т.Шевченка професор О.Мишанич.

До сфери словацько-українських зв'язків уже світського характеру відносить М.Мольнар поширення народних українських пісень та віршів невідомих авторів. Найдавніший запис тексту української народної пісні взагалі є у "Граматиці чеській" Яна Благослава 1571 року видання. Ця пісня "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш" була записана приятелем Благослава Никодимом біля окружного східнословацького міста Бардієва. На основі особистого ознайомлення із давньою словацькою поезією указує також, що у ній о згадки про закарпатських українців, як одних з найближчих сусідів словаків. Згадки про "рутенів" (русинів, українців - Т.Б.) є і в тогочасній поезії латинською мовою словацьких авторів.

М.Мольнар дослідив чимало архівних документів, різних рукописів та стародруків ХVІІ-ХVІІІ століть. І як серйозний знавець їх вважає, що надзвичайно цінною пам'яткою про словацько-українські зв'язки цього періоду є мемуари словацького письменника і вченого Даніела Крмана (1663-1740), який 1708-1709 рр. подорожував Україною, перебуваючи в штабі шведської армії Карла XII. Тут е цікаві описи побуту українців і зокрема відзначається їхньої мови до мови словацької.

Написані мемуари латинською мовою. В кінці 80-х років XX ст. вони були опубліковані в перекладі на українську мову на сторінках львівського журналу "Дзвін".

Дослідник вірно підкреслює головну трудність у дослідженні давніх словацько-українських зв'язків, яка полягала у тому, що до XIX століття у словацьких письмових пам'ятках східнослов'янські народи взагалі чітко не поділялись на російський, український і білоруський. Та навівши у монографії деякі "оцінки" із заміток невідомого автора з Банської Бистріци, опублікованих у 1785 році, він робить висновок, що словаки загалом ще мали вельми туманні уявлення про східне слов'янство. Зрозуміло, в таких історичних обставинах було дуже важко розвивати якусь конкретну словацько-українську взаємність на ниві літературній.

І усе ж хоч майже до кінця ХVІІІ ст. в силу історичних обставин словаки ще небагато знали про українців як про окремий великий слов'янський народ, так само й українці мали дуже скупі відомості про словаків, усе ж сторінки їхнього давнього культурного і літературного єднання не можна обминати, їх необхідно пильно вивчати. Зразок такого їх вивчення продемонстрував Михайло Мольнар.

1.2. Оцінка М.Мольнаром діяльності Я.Коллара і П.Й.Шафарика на ниві словацько-українських стосунків.

Розглядаючи окремо чеське і словацьке національне відродження Михайло Мольнар підкреслює у монографії, що в період словацького національного відродження, в той самий час, коли відбувався процес конституювання новітньої української нації, окремі словацькі культурні діячі почали поступово диференціювати слов'янський схід. Відомості про східних слов'ян особливо зросли під час наполеонівських війн, коли словацьке населення зустрічалось із воїнами російської армії, у складі якої були й українці, завдяки їм у Словаччині поширились українські історичні пісні і думи про славну запорозьку козацьку вольницю. Найбільшого поширення набула пісня "Їхав козак за Дунай".

Мольнар обгрунтовує ту роль, яку відіграли у справі словацького національного відродження не тільки українські історичні пісні, але й матеріали про запорозьке козацтво, які публікувались у російській, польській, чеській, німецькій і навіть французькій пресі. Увага до козацтва тривала протягом усього XIX ст. "Саме ця "козакоманія", - зауважує дослідник, - значною мірою спричинилась до ознайомлення словаків з населенням наддніпрянської України та з його історією".

У монографії висловлюється цікаве положення, що на мову та історичні пам'ятки угорських українців першим із словаків звернув увагу Юрай Рібай, який допомагав роздобувати інформації про літературні пам'ятки пам'ятки закарпатців та їхню мову основоположникові чеської філології Йозефу Добровському. Чимало матеріалу про життя закарпатських українців першої третини XIX ст. подано у двох етнографічних працях словацького вченого-етнографа Яна Чапловича, які вийшли друком німецькою мовою у 1821 і 1829 рр. У них мабуть вперше, як гадав український празький дослідник Корнило Заклинський, було грунтовно описано українське весілля.

М.Мольнар наголошує на тому, що міцні підвалини новітніх словацько-українських культурних зв'язків у XIX ст. поклали видатні діячі словацького національного руху Ян Коллар і особливо Павел Йозеф Шафарик, діяльність яких лежить в основі як чеського, так і словацького відродження, і їхній вплив позначився на національнім відродженні усіх слов'янських народів.

Підкреслюючи зокрема значення Яна Коллара для українського національного відродження, словацький дослідник водночас цілком справедливо указує на обмеженість його наукової концепції, за якою він поділяв слов'янські народи на поляків, росіян, чехів і сербів. Усіх інших, в тому числі й українців, Я.Коллар вважав "підплеменами" вищеназваних чотирьох основних груп. Помилковість такої диференціації слов'янства переконливо довів зокрема Іван Франко в праці "Слов'янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер". Разом з тим М.Мольнар підкреслює, що Іван Франко та інші вчені-славісти відзначали значний вплив Яна Коллара на таких українських діячів, як Я.Головацький, Б.Дідицький, М.Шашкевич, І.Вагилевич, О.Духнович, О.Павлович, А.Кралицький, О.Бодянський, П.Гулак-Артемовський, І.Срезневський, Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров. Ідеями його цікавилися Т.Шевченко, М.Максимович, Д.Куліш. Указує і на таку обставину як велике зацікавлення Колларом національним розвитком українців, зокрема в західних областях, та українським фольклором. У підтвердження цього положення наводить свідчення Б.Дідицького, який слухав лекції вченого-славіста у Відні.

Багато уваги автор монографії "Словаки і українці" приділяє великому другові українського народу видатному словацькому вченому П.Й.Шафарикові. Даючи загальну характеристику багатогранної діяльності на ниві славістики,,він так оцінює роль вченого: "Його (Шафарика) славістичні наукові зацікавлення утвердили в чеському та словацькому народах свідомість того, що українці - це самостійний слов'янський народ з особливою національною мовою та самобутньою культурою". У зв'язку з цим закономірно вважає Шафарика основоположником чеської і словацької україністики, бо цей вчений науково окремішність українського народу, а також самобутність його мови. Він указав і на таку важливу обставину, що і буковинці, і галичани, і закарпатці в етнічному відношенні становлять одне ціле з аддніпрянськими українцями, тобто, що усі вони є складовою частиною українського народу.

Автор монографії на високому фаховому рівні аналізує і подальші важливі славістичні ідеї праці П.Й.Шафарика "Історія слов'янської мови та літератури за всіма наріччями", яка у 1826 році вийшла друком німецькою мовою і лише у 1963 році була перекладена на словацьку мову і видана в Братіславі. У ній зокрема виділяє думку вченого-славіста про відмінності української мови від великоруської та її значну близькість до чеської мови, більшу, ніж до російської або білоруської мови, про велику скарбницю мелодійних українських народних пісень.

Зважаючи на велику наукову цінність праці П.Шафарика "Історія слов'янської мови та літератури за всіма наріччями" та інших його капітальних славістичних праць, які далеко не завжди дослідникам України, оцінимо належно заслугу М.Мольнара у тому, що його грунтовна фахова характеристика україністичних положень словацького вченого має неабияку цінність взагалі для українознавства. І слід її також детальніше подати і дипломній роботі.

П.Й.Шафарик своїм констатуванням спорідненості усього українства здивував навіть наддніпрянських українців, які у тих історичних умовах не мали точного уявлення про межі території, заселеної українцями, особливо на заході. І цілком зрозуміло, що констатації і наукові висновки словацького славіста сприяли зростанню національного самоусвідомлення західних українців. Звичайно він не завжди вірно визначав українські етнографічні кордони, але усе ж незаперечною є та реалія, що він володів ідеальним даром об'єктивного наукового пошуку.

М.Мольнар відзначає надзвичайну цінність праці "Історія слов'янської мови та літератури за всіма наріччями" у тому розумінні, що у 20-і роки XIX ст. це був фактично основний твір з питань порівняльного слов'янського мовознавства, на основі якого і в країнах Західної Європи, де були ще нечіткі уявлення про слов'янські народи, змогли дістати яскравішу інформацію про реалії розвитку слов'янської культури. Між іншим, працю було перекладено на англійську мову.

Мольнар підкреслює ще одне значення її: "Шафарикова праця відіграла значну роль в доведенні до свідомості світової культурної громадськості факту існування й української нації, її мови та літератури".

Та сам видатний вчений-славіст не був задоволений своєю славістичною працею і продовжував збирати нові матеріали, щоб з їх допомогою досягти усталеніших і об'єктивніших наукових висновків і узагальнень. У його шляхетній українознавчій роботі надали велику допомогу українські славісти - Я.Головацький, І.Вагилевич, І.Срезневський, М.Максимович і особливо Осип Бодянський, який починаючи з 1836 року часто надсилав йому різні писемні матеріали про Україну.

Результатом такої співпраці П.Шафарика з названими українськими славістами стало видання у 1842 році славістичної книги "Слов'янський народопис" з додатком етнографічної карти, яка розповсюдилась і за межами Словаччини. У ній значне місце посідали і наукові положення українознавчого характеру.

Ця важлива славістична наукова студія дає обгрунтовану на базі численних документів характеристику окремих слов'янських народів (заселення, територія, кількість населення, аналіз мови та письменства). І в першій половині XIX століття було надзвичайно обмаль, або й зовсім не було ніякої фахової літератури з характеристикою мовних особливостей українців та білорусів, заселення їхньої території тощо. Навіть тоді, коли в Росії були уже відомі "Енеїда" І.Котляревського, "Кобзар" Т.Шевченка, однак погляди на українську мову, як окрему мову, так і не усталились, про що свідчать хоча б висловлювання російського критика В.Бєлінського, який у рецензії на український альманах "Ластівка" (1841 р.) відверто в дусі шовіністів-українофобів написав: "...теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское й другие подобные им областные наречия".

П.Шафарик був "любомудром", як назвав його Тарас Шевченко. І тому доклав чимало зусиль для встановлення істини і справедливості. Він тривалий час обмірковував саму назву українців. Ці міркування мали свій сенс, бо і нині із термінологією у визначенні етносів є неясності. Зокрема термін "рус" вживався для означення усіх трьох східнослов'янських народів. У чеській та словацькій мовах терміни "русский" та "російський" мають і до цих пір тільки один відповідник -"rusky".

I.Шафарик в українознавчій частині "Слов'янського народопису" точно визначив межі території, заселеної українцями, а також мовні межі як на території тодішньої Російської імперії, так і на території нинішніх Польщі, Словаччини, Румунії та балканських країн. Він проаналізував аж 19 фонетичних особливостей української мови і показав зразки її спорідненості з іншими слов'янськими мовами. І беззастережно визнав українську мову вповні самостійною і рівноцінною з іншими східнослов'янськими мовами - російською та білоруською.

Усе ж і в цій надзвичайно цінній воістину науковій славістичній праці П.Шафарик не зумів повністю розібратись в проблемі існування та окремішності української художньої літератури. А це не могло не позначитись і на тодішньому стані словацько-українських літературних взаємин взагалі.

І от Михайло Мольнар, глибоко поважаючи автора "Слов'янського народопису", обгрунтовано показує причини суперечливості Шафарика у поглядах на сучасну йому українську художню літературу". Зокрема наводить конкретний приклад однієї із суперечливостей, яка була у вказаній славістичній праці: "Останнім часом деякі любителі рідної мови почали писати і друкувати поезії, повісті і інші розважальні твори простою, чистою, милою малоросійщиною, і ця особливість у своєму обмеженні не шкодить єдності літератури (цебто російської літератури - Т.Б.), завжди заслуговує на похвалу".

Отже, П.Шафарик визнавав існування поряд з українською мовою і української літератури, але, на жаль, при своїх блискучих здібностях науковця-аналітика не зумів теоретично обгрунтувати її відокремленість від літератури російської та захистити право на визнання її окремішності. Взагалі тоді, як не парадоксально, навіть затяті українофоби визнавали і українську народну словесність, особливо милозвучні українські пісні, і українські пам'ятки старовини. Але от щодо придатності української мови для сучасної художньої літературної творчості висловлювались і супротиви, і сумніви.