Проблеми словацько - українських літературних взаємин у працях М.Мольнара, Детальна інформація

Тодішня українська художня література вважалася якоюсь провінціальною, котра, мовляв, годиться для написання лиш етнографічно-побутових творів, "мужицьких" повістей і поезій. Приблизно таких поглядів і в Україні дотримувались відомі просвітителі, носії національного духу І.Срезневський, М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш та ін. Що ж тоді говорити про уже згадуваного В.Бєлінського, який за рік до виходу "Слов'янського народопису" з приводу публікації творів деяких українських письменників на сторінках альманаху "Сніп" відреагував дуже неетично: "Воля ваша, гг. малороссийские сочинители, а мы никак не можем понять й оценить прелести й красоты атой мужицкой литературы... Еще менее понимаем вашу охоту писать для публики, которая совсем не читает книг, потому что едва ли знает грамоту. Что касается до нас, москалей, мы, верно, уже не будем для ваших сочинений учиться языку, на котором говорят только в провинции, и изучать литературу, которой нет на свете".

Облишимо В.Бєлінського. Бо, як уже вище відмічалось, в самій Україні в середовищі навіть прогресивних вельми освічених діячів мались сумніви щодо окремішності української художньої літератури. І до рук П.Шафарика, зрозуміло, не діставалось усе те, що було видано з прози та поезії в Україні. А він би, здається, як талановитий мовознавець і літературознавець, зумів би сам розібратись у всіх тонкощах художньої літератури і належно оцінити її значимість. У всякому разі П.Шафарикові на час видання "Слов'янського народопису" не були відомі і поезії Тараса Шевченка.

Автор монографії "Словаки і українці" так відзначає вагоме місце П.Шафарика у процесі словацько-українських взаємин: "Шафарик, довівши існування самобутнього українського народу та його мови, примусив і своїх співвітчизників та взагалі усіх своїх читачів диференціювати східнослов'янські народи, викликав зацікавлення історією й культурою народу українського, який, за його працями, є рівноцінним у сім'ї слов'янських народів".

І об'єктивне ставлення словацького вченого до українства викликало захоплення і глибоку вдячність з боку найавторитетнішої постаті тогочасного українського національного руху Тараса Шевченка. Ознайомившись із слов'янофільською діяльністю П.Шафарика завдяки сприянню Осипа Бодянського, він у написаний у 1845 році поемі "Єретик" називає знаменитого славіста "любомудром", "світочем правди, волі", який "...слов'ян сім'ю велику во тьмі і неволі перелічив до одного". І ці та інші рядки поеми стали одним із вагомих прикладів словацько-української літературної взаємності. До імені Шафарика Т.Шевченко звернувся вдруге у своїй передмові до другого видання "Кобзаря", де він захищає право українських письменників писати рідною мовою і з глибокою повагою називає імена словацького вченого та сербського будителя В.Караджича, які "не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали".

М.Мольнар у своїй монографії щодо цієї передмови зауважує, що вона була написана Т.Шевченком у 1847 р., а опублікована - аж у 1906 р.

Як помітно із вище поданого матеріалу, словацький україніст у своєму монографічному дослідженні висловив дуже цікаві положення про роль і місце таких знаменитих славістів Словаччини як Я.Коллар і П.Й.Шафарик у словацько-українських культурних взаєминах. Якщо роль Я.Коллара переважно обмежувалась особистими контактами з багатьма відомими діячами української культури першої половини XIX ст., то П.Й.Шафарик, і це переконливо довів М.Мольнар шляхом вельми фахового аналізу його фундаментальних славістичних праць, має заслуги у розвитку словацько-української взаємності незрівнянно вагоміші. Адже його праці про Україну далеко виходять за чисто наукові грані. Для того часу вони мали велике суспільно-політичне значення, утверджуючи в славістичних дослідженнях фаховий науковий підхід до вивчення історії, культури, мови і літератури українського народу. Водночас П.Й.Шафарик пробудив своїми студіями інтерес славістів, зокрема чеських і словацьких, до подальшого вивчення мови, літератури і фольклору українців. За усе це, як відомо, його захоплено цінував Тарас Шевченко, присвятивши поему "Єретик".

Працями П.Й.Шафарика з матеріалами про Україну цікавилися різні генерації українських славістів.

1.3. М.Мольнар про розвиток словацько-українських літературних взаємин у XIX столітті.

Попередній матеріал про Я.Коллара і П.Й.Шафарика, зрозуміло, теж охоплює частину XIX ст. Але загалом він стосується лише діяльності цих двох визначних особистостей Словаччини. Не можна було "засліплювати" і відволікати увагу іншими і дійовими особами, і подіями на ниві словацько-української взаємності. М.Мольнар виокремлює прямі словацько-українські стосунки у послідовний хронологічний виклад із поступовим залученням до нього окремих індивідуальностей і спільнот. І, виявляється, не тільки словаків та українців.

Згадуючи таку подію як польське повстання в 1830-1831 роках проти царського деспотизму, словацький дослідник його результатом вважає не тільки внесення значних коректив у колларівську концепцію слов'янської взаємності з її русофільською орієнтацією. Ідея слов'янської взаємності, на думку прогресивної молоді, могла стати реальною лише в тому випадку, коли б вона втілювалася у життя на основі принципів федерації вільних, рівноправних слов'янських республік і ні в якому разі при гегемонії Росії.

Ще на одну цікаву обставину указує М.Мольнар. В час польського повстання і після його поразки зросли взаємини словаків і поляків. У зв'язку із зацікавленням польською мовою і літературою до Словаччини у 30-х роках проникають і ширші відомості про українців у Галичині та в Росії, про їхню культуру зокрема.

І діяльність польських літераторів у 30-70-х роках XIX ст. стає одним із дуже важливих джерел пізнання словаками українського народу і його культури, особливо - народної пісні. Тут достатньо відмітити хоча б таку обставину, як надзвичайну популярність у Словаччині творів польських письменників, які належали до так званої української школи в польській літературі, особливо таких як Б.Залеський, А.Малчевський, М.Чайковський. У справі популяризації української пісні в Словаччині велику роль відіграли своїми збірниками українських пісень Жегота Паулі та Вацлав з Олеска. Посередниками у ознайомленні словаків з українською культурою були й інші польські письменники.

М.Мольнар констатує ще таку реалію і належно документує її, що рукописна спадщина представників штурівської генерації свідчить про поширення українських пісень і деяких віршів літературного походження у Словаччині протягом 30-40-х років XIX століття і посередництво при цьому польських рукописних списків.

Відомості про українську пісню потрапляли до Словаччини і з Чехії та Росії, зокрема завдяки снагам українських вчених, представників українського романтизму О.Бодянського та І.Срезнєвського. Вони відіграли значну роль у розвитку словацько-українських та словацько-російських взаємовідносин. Особливо важливими були відвідини О.Бодянським та І.Срезневським Словаччини та їхні особисті контакти з представниками словацької культури.

Словацький дослідник справедливо вважає, що шляхи проникнення української народної пісні до Словаччини заслуговують уваги у зв'язку з тим, що це була перша реальна можливість словакам хоч якоюсь мірою пізнати український народ. Він також висловлює жаль з приводу того, що надзвичайна популярність української пісні в Словаччині та її позитивний вплив на творчість деяких словацьких письменників не надихнула дослідників на написання спеціальної праці про вельми цікаве явище у культурному спілкуванні обох слов'янських народів. Окремі інформації в періодичній пресі лиш в загальних рисах сповіщали про поширення української пісні в словацьких землях.

М.Мольнар повідомляє цікаві факти про те, що в першій половині XIX століття набули поширення словацькі хорові товариства. До їхнього репертуару входили і українські народні пісні. Йому особисто вдалось знайти в Матиці словацькій у Мартіні архівний фонд "Словацького хорового товариства" (м.Мартін), у якому малось близько 80 записів та музичних обробок українських народних пісень. Вони відносяться до 70-х років XIX століття.

У монографії "Словаки і українці" дослідник наводить уривки з листів словацького поета Сама Халупки своєму приятелеві А.Врховському. У цих листах він висловлює своє захоплення українськими піснями та думами. 6 серпня 1838 року С.Халупка пише: "Якщо зможеш, то роздобудь мені десь українські пісні". 1 грудня 1838 року поет сповіщає: "Над українськими думами провів я не одну розкішну годину. Цілий тиждень я до півночі не міг з ними попрощатися. Такими відзвуками озивались колись і наших батьків звитяжні дії під Татрами".

Українська пісня впливала і на оригінальні творчість Сама Халупки. Деякі його поетичні твори надзвичайно співзвучні своєю строфікою з українськими народними піснями. А його поезія "Козак" дуже нагадує переспів однієї з них. І загалом творчість словацького поета в значній мірі мірі співзвучна з тогочасною українською поезією, особливо народною творчістю.

М.Мольнар пише у своїй монографії про великий інтерес до української народної пісні видатного словацького мислителя і письменника Людовіта Штура. Цей інтерес відображений зокрема у його відомій праці "Про народні повісті та пісні слов'янських племен", яка в скороченому перекладі була видана і у львівській "Сімейній бібліотеці". Л.Штур вважав, що українські пісні мають драматичний характер, подібно до сербських юнацьких співів відбиваючи хвилююче і нелегке життя народу, його споконвічну боротьбу проти зовнішніх ворогів.

Словацький дослідник робить цікаве узагальнення, що в часи перебування України під гнітом царату найінтенсивніше репрезентувала українську культуру в слов'янському світі і зокрема в Словаччині якраз народна пісня.

У праці "Словаки і українці" М.Мольнар багато уваги приділяє словацько-закарпатським зв'язкам. Зокрема грунтовно розглядає публіцистичну діяльність одного з визначних словацьких письменників Б.Носак-Незабудова (1818-1877), який перший із словаків особисто вивчав життя закарпатських українців і залишив про це свої славнозвісні "Листи з невідомої країни до Л." і "Потиські згадки", що в 1845-1846 рр. були опубліковані в журналі"Orol Tatrnski", який видавався Л.Штуром. Ці статті, написані з великою теплотою і любов'ю, є важливим історичним джерелом для дослідження життя поневоленого народу Закарпаття у середині XIX ст.

М.Мольнар аналізує також історичну повість Б.Носак-Незабудова "Лаборець", яка вперше у словацькій літературі була присвячена українській тематиці й була опублікована в журналі."Orol Tatrnski". Наводяться ним й інші важливі матеріали про те, як Б.Носак-Незабудов у своїх працях жваво цікавився історією боротьби українського народу проти турків і татар, особливо історією Запорізької Січі, українськими історичними піснями й думами та ін. Так, він переклав словацькою мовою "Думу про втечу трьох братів з 0зова".

М.Мольнар констатує ще, що в опублікованому у "Спогадах потиських" невеличкому поетичному творі "Vicherlec" Б.Носак-Незабудов звернув увагу і на східнословацьких українців. У ньому він оспівує приятелювання двох дівчат, словачки й українки (символізують словацький і український народи), які "у квітучих луках та дубових гаях співають пісню про любові рай" та які, однак, "співів славних батьків не знають, тому що ці із соколами в Татрах літають".

Використавши знайдені архівні матеріали, М.Мольнар доводить, що словацько-українські зв'язки спершу обмежувалися інтересом до історії, літератури й фольклору України. Починаючи з середини XIX століття ці зв'язки набули нової форми. У цей час створювалися спільні громадсько-політичні й культурні товариства та організації. Він наводить зокрема цікавий документ - відозву Словацької народної ради 1848 р. до закарпатських українців "Браття русини", яка була видана українською мовою. Відозва закликала українців рішуче стати на захист своїх політичних і національних прав, рідної мови й культури.

Під кутом зору словацько-українських зв'язків М.Мольнар докладно характеризує діяльність знаменитого словацького літературно-наукового журналу "Slovenske Pohlady", що продовжував традиції журналу "Orol Tatrnski" . Редактором і видавцем його був відомий словацький громадський і культурний діяч Йозеф Гурбан. Журнал чимало уваги приділяв історії й культурі України. Так, у 1851 р. в ньому з'явивсь перший науковий огляд історії української літератури. Автор огляду Й.Гурбан так пояснив причину його написання: "Ми, словаки, маємо з ними (українцями - Т.Б.) одну долю, тому ми повинні разом з ними до спільної мети крокувати".

Стаття словацького літературного діяча П.Келлнера була присвячена подіям на Закарпатті під час революції 1848 р. Він зробив спробу вникнути в суть закарпатського українського літературного руху, проте, за думкою М.Мольнара, допустив при цьому звичайнісіньку ідеалізацію.

У журналі було також вміщено ряд статей словацьких авторів про життя, громадсько-політичну й літературну діяльність тогочасних закарпатських письменників О.Духновича й 0.Павловича. Проте аналізуючи громадсько-політичну діяльність А.Добрянського і підкреслюючи його роль у зміцненні словацько-українських зв'язків, М.Мольнар висвітлив це питання дещо однобоко. Адже відомо, що А.Добрянський, не визнаючи існування українського народу, виступаючи на захист словаків і "русских" (українців - Т.Б.) від національного гніту, допомагаючи їм матеріально, водночас орієнтувався на російський царизм. На жаль, автор цього не показав.

М.Мольнар розглядає також два цікаві документи - проекти статутів громадсько-культурних товариств "Tatrin" та "Matice slovanskych narodov v Uhorsku", які намічалося організувати у 1851-1854 рр. Він аналізує їх зміст і дає їм позитивну оцінку. Ці товариства мали видавати літературу словацькою і українською мовами, заснувати народний дім з бібліотекою, збирати давні пам'ятки культури, допомагати матеріально бідним студентам тощо. На жаль, жодне з цих товариств через несприятливі політичні умови, у зв'язку з поразкою революції, не було засноване. Однак сам факт планів їх створення й перші кроки у цьому напрямі є красномовним свідченням того, що словаки й українці усвідомлювали потребу спільної культурно-просвітницької діяльності.

У 60-х роках XIX ст., за констатацією М.Мольнара, словацько-українські взаємини починають розширюватись до Галичини і до Східної України. Цю обставину дослідник пояснює відгомоном польського повстання 1863 р., після якого почалося переосмислення суті слов'янської взаємності, і активізацією літературного життя в Галичині. Про це зацікавлення засвідчила стаття літературознавця Йонаша Заборського "Галичанин" та малоруська література", опублікована в журналі "Sokol" (1863 р., ч.6). Автор тут лиш інформує про прагнення українців створити "особливу, від великоруської відмінну літературу". Та фактично сам він не зміг розібратись з суперечностями літературних інтересів в одній лиш Галичині. І з викладу матеріалу цієї статті М.Мольнар зробив справедливий висновок, що Й.Заборський з творчістю українських письменників був дуже мало знайомий.

Ще одну дивну обставину констатуе словацький дослідник у своїй монографії. В перекладі на словацьку мову перший твір з української літератури з'явився аж у 1860 р. в числі 22-ai новоствореного часопису Sokol". Це була поезія "Запорожець" українсько-польського поета Тимка Падури, якого фактично не знала тогочасна українська громадськість.