Правове регулювання банківськоїдіяльності в Європейському Союзі, Детальна інформація

Що ж до вітчизняної правової літератури із зазначеної тематики, то вона є досить незначною. Так, в 1999 році вийшов у світ навчальний посібник “Банківське право українське і європейське”. В цьому посібнику розділ “Європейське банківське право” написала я. Однак у тій своїй роботі я більшу увагу приділяла не механізму правового регулювання банківської діяльності в ЄС, а процесам, пов’язаним із гармонізацією права в сфері банківської діяльності зі стандартами ЄС в європейських країнах взагалі, і в Україні зокрема.

Таким чином, на сьогодні фактично не проведено дательного аналізу складових механізму правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі. А тому метою цієї роботи є визначення ефективності правового регулювання банківської діяльності в ЄС в процесі створення Європейського Економічного і Валютного Союзу.

Задачі, які необхідно вирішити під час дослідження, - визначити основні елементи механізму правового регулювання банківської діяльності в ЄС, дослідивши при цьому особливості системи права ЄС та співвідношення національного банківського законодавства з юридичними актами ЄС.

Робота побудована так, аби виявити загальні особливості права ЄС як міжнародної структури. Потім визначити систему джерел права ЄС, щоб втсановити які з них належать до ефективних засобів правового регулювання. Цьому присячений розділ 1. І, нарешті, розглянути засоби правового регулювання безпосередньо в дії. А тому наступний розділ – 2 – розглядає засоби правового регулювання як складові європейського правового механізму, а саме: установчі договори, директиви, національне законодавство держав-членів.

Також однією із особливостей механізму правового регулювання в ЄС є законодавчо встановлена окрема процедура трансформації європейських правових стандартів в національні правові системи – процедура гармонізації. Її дію і значення показано в розділі 3.

Завершується магістерська робота висновками про її науково-теоретичне та практичне значення.

РОЗДІЛ 1

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Правове регулювання є одним із аспектів дії права, яке характеризує спеціально-юридичну дію права на поведінку і діяльність його адресатів. В результаті правового регулювання формується юридична основа, визначаються орієнтири для організації діяльності учасників регулятивних відносин і досягнення фактичних цілей права.

Сфера і межі правового регулювання вказують на ту область соціального простору, в якій право здатне вчинити прогресивний вплив на суспільне життя, спрямовувати людську діяльність і сприяти її розвитку. Правильне визначення сфери та меж правового регулювання необхідне для того, аби “виключити використання юридичних інструментів у тих сферах суспільних відносин, які потребують інших інструментів соціального регулювання”.

Таким чином сфера правового регулювання не може визначатися лише задачами держави в той чи інший період часу, тобто залежати від її передбачень, визначатися лише приписами законів. Сфера дії закону і сфера правового регулювання таким чином можуть не співпадати. Вочевидь, якщо зводити право лише до норм закону, то тоді сфера його дії обмежиться виключно законодавчими приписами.

Межі правового регулювання обумовлені неюридичними факторами. Вони містяться у природі людської діяльності, визначеній їх спільною культурою, економічними, історичними, релігійними та іншими особливостями.

Предметом правового регулювання визначається та група суспільних відносин, яка об’єктивно може бути врегульована правом та яка в даних умовах потребує врегулювання правом.

Метод правового регулювання – сукупність юридичних способів правового регулювання. Визначають такі способи правового регулювання як позитивне зобов’язування, дозвіл та заборона. Позитивне зобов’язування – покладення на осіб прав та обов’язків. Дозвіл – надання особам права на власні дії. Заборона – обов’язок утримуватися від дій, заборонених законом.

Поєднання основних способів утворює специфічний метод правового регулювання – імперативний чи диспозитивний. Імперативний метод – суворо обов’язковий, не допускає будь-яких відхилень від приписів. Цей метод найбільше властивий адміністративному, кримінальному, конституційному правам, але може використовуватися і в інших галузях. Юридичним фактом для виникнення правовідносин в даному випадку є державно-владний припис.

Диспозитивний метод грунтується на врахуванні ініціативи, самостійності у виборі поведінки учасниками правовідносин. Він дає можливість сторонам врегулювати свої дії за своїм вибором. Законом визначаються лише межі такого вибору. В основі даного методу лежать рівне положення учасників правовідносин та договір як джерело їх врегулювання.

Правове регулювання в ЄС має суттєві відмінні риси, оскільки від початку формування воно мало певні особливості. Хоча право ЄС базується на договірних засадах, однак воно не позбавлене імперативного характеру, а навіть навпаки воно має механізм застосування санкцій за недотримання приписів.

§ 1 Поняття права Європейського Союзу

Аби визначити особливості права ЄС необхідно визначитися з природою самого ЄС. Отже, треба зазначити, що ЄС – це одна з форм міждержавного співробітництва. Але саме ця форма має суттєві відмінності від традиційних форм співробітництва держав: як від міжнародних організацій, так і від державних утворень типу федерацій.

Порівняти ЄС з іншими політичними структурами – досить важка задача. У ЄС є ряд рис, які характерні і для звичайної міжнародної організації. Також є менш характерні, але явно виражені риси федерації. Останні поступово стають все більш визначеними.

Розглядаючи структуру ЄС необхідно пам’ятати про його комбінований характер. Для кожного з трьох політичних органів – Ради, Комісії і Парламенту – можна визначити як міжурядові, так і федеративні елементи. Тобто ЄС виникла як міжнародна організація і поступово розвивалася у напрямку федерації чи конфедерації держав. Однак ще до цього часу ними не стала.

Головна риса міжнародної організації - те, що вона є формою інституціоналізованого міжурядового співробітництва і заснована на принципі, що жодна з держав-членів не може бути примушена до чого-небудь без згоди. Якщо рішення організації приймаються більшістю, вони не більше, ніж просто декларація. Щоб рішення мали обов’язковий характер, потрібне їх схвалення кожною державою.

На відміну від цього інституції ЄС значною мірою автономні і одноголосне прийняття рішень потрібне лише в особливих випадках.

Рішення Співтовариства набувають обов’язкової сили в наслідок прийняття їх органами, що наділені відповідними повноваженнями у відповідності з договором – конституцією Співтовариства – а не у зв’язку з тим, що були затверджені державами-членами. Не підлягає сумніву той факт, що Співтовариство реально наділене суттєвими повноваженнями: право Співтовариства обов’язкове для держав-членів і для фізичних осіб; воно також часто застосовується національними судами. Більше того Комісія в певних випадках має повноваження застосовувати штрафні санкції до компаній і фізичних осіб у випадку порушення права Співтовариства.

Ці риси суттєво відрізняють Співтовариство від звичайної міжурядової організації.

Думки вчених-правознавців щодо природи ЄС розділяються. Частина їх схиляється до думки, що ЄС – міжнародна організація, інші наполягають, що ЄС – це федеративне утворення. Академік Б.М. Топорнін зазначає, що у Співтовариствах та створеному на їх основі Європейському Союзі можна одночасно знайти і риси міжнародної організації, і федерації, і конфедерації.

Суттєвою ознакою ЄС є наднаціональний характер його діяльності. Походження поняття “наднаціональність” пояснюється по-різному. Частіше воно зводиться до факту добровільної передачі державами-членами міжнародній організації чи її органам частини своїх суверенних повноважень для здійснення поставлених задач.

Серед багатьох визначень наднаціональності в Європейському Союзі в роботах юристів-міжнародників, найбільш повно його риси визначено професором В. А. Василенком. Головною рисою наднаціональності є те, що установчі договори закріпили сферу виключної компетенції Співтовариств. Тобто держави-члени поступилися частиною свого державного суверенітету на користь спільної міждержавної інтегративної організації.

Створені установчими договорами інституції ЄС мають право зобов’язувати держав-членів через прийняття обов’язкових рішень. Крім того такі зобов’язання стосуються як самих держав-членів, так і їх фізичних та юридичних осіб безпосередньо.

Спільні інституції також мають право укладати міжнародні договори з третіми країнами від імені Співтовариства. Такі договори обов’язкові для усіх держав-членів.