Правове регулювання банківськоїдіяльності в Європейському Союзі, Детальна інформація

Таким чином, як зазначав В. А. Василенко: “Явище наднаціональності чи наддержавності характеризується добровільною відмовою взаємодіючих держав від певних прерогатив та їх передачею органам створюваних чи постійних міжнародних організацій. Концептуальною основою наднаціональності є федеральна ідея, взята з багатовікового історичного досвіду, яка спирається на аналіз практики розвинутого федералізму”.

В своїй статті Р. А. Мюллєрсон визначає, що предметною специфікою права ЄС те, що норми, які регламентують інтеграційні процеси, заціпають і міждержавні відносини, і відносини між юридичними та фізичними особами з різних країн, також відносини всередині держави.

Таким чином, право ЄС в сучасних умовах є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі. Воно генетично пов’язане із міжнародним та національним правом. Специфіка взаємовідносин права ЄС з міжнародним правом і національним позначилася на особливостях джерел цього права, які можна поділити на первинні та похідні. Первинні – це насамперед установчі договори, що відіграють роль основних законів. Похідні джерела – правові акти, які приймаються інституціями Співтовариств у порядку реалізації і конкретизації договорів.

Установчі договори заклали основу Співтовариства. Їх можна розглядати як його конструкцію: на їх основі створюють різні органи Співтовариства і визначають їх повноваження. Договори також мають багато елементів неконституційного характеру, які звичайно не відображаються у конституціях. Це, як правило, питання економічного і соціального права, що показують різнорідну природу Співтовариства.

Процес формування права ЄС почався із створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір ЄОВС підписаний 18 квітня 1951 року і вступив в силу 25 липня 1952 року. Учасниками цього Договору були шість держав-членів, засновників ЄОВС: Німеччина, Бельгія, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди. Створювалося чотири основних органи: Рада (представляє держави-члени), Комісія (наднаціональний виконавчий орган, що напочатку називався “Вищий керівний орган”), Ассамблея і Суд. За виключенням Ассамблеї, що зазвичай працювала в Страсбурзі, всі інші органи Співтовариства знаходилися в Люксембурзі.

Договір про заснування Європейського Співтовариства, відомий як Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства, і Договір про заснування Європейського Співтовариства по атомній енергії, підписані у Римі 25 березня 1957 року і вступили в силу 1 січня 1958 року.

Три договори містять багато спільних рис, однак існують і суттєві відмінності. Одна з них в тому, що договір про заснування ЄОВС більш конкретно закріплює положення про політику Співтовариства; з іншого боку, договір про заснування ЄЕС загалом фіксує загальні положення. Звичайно, що такі дублювання на трьох рівнях дуже не зручне і нелогічне для двох самих важливих органів Співтовариства. 8 квітня 1965 року в Брюселі було підписано договір про “злиття” (офіційно відомий як договір про заснування єдиної Ради і єдиної Комісії Європейських Співтовариств), який вступив в силу 1 липня 1967 року. Цей договір об’єднав не три Співтовариста, а три комісії в одну та три Ради в одну. Ці органи, що виникли в результаті злиття, отримали такі офіційні назви: “Комісія Європейських Співтовариств” та “Рада Європейських Співтовариств”. Штаб-квартира нових органів розташувалася в Брюсселі. В Люксембурзі знаходився Суд ЄС. Європейський парламент працював в Стразбурзі.

На початок 1998 року Співтовариство об’єднувало вже п’ятндцять держав-членів.

Суттєві зміни відбувалися відповідно до Маастрихського договору, офіційно відомого як договір про Європейський Союз. Цей договір, підписаний в Маастрихті, Нідерланди, 7 лютого 1992 року і вступив в силу 1 листопада 1993 року. Маастрихтський договір закріпив важливі зміни концептуального характеру, які розглядаються багатьма як поступове просування до федеральної Європи.

Європейське Економічне Співтовариство було перейменовано в Європейське Співтовариство і було утворено нову структуру – Європейський Союз. Союз було створено на основі Європейських Співтовариств з урахуванням політики і форм співробітництва, як-то: “загальну зовнішню політику і політику безпеки” та “співробітництво в області правосуддя та внутрішніх справ”. Таким чином, Європейський Союз означає три юридичні суб’єкти – ЄС, ЄОВС, Євроатом.

Положення Амстердамського договору (1996 р.) стосуються створення до 1999 року Економічного і валютного союзу з єдиною для усіх держав-членів грошовою одиницею.

Починаючи з установчих договорів до Амстердамської угоди інституції та право ЄС пройшли певну еволюцію. При цьому поглиблення інтеграції розглядається як одна із стратегічних задач ЄС. Дія права та інституцій ЄС поширюється сьогодні на широку сферу, включаючи вільний рух товарів, робочої сили, послуг та капіталів. Можна погодитися із ствердженням К. Боргхардта, що компетенція ЄС не поширюється лише на деякі, але досить важливі аспекти державного суверенітету, як-то оборона, зовнішня політика, освіта та кільтура.

Однак право Сівтовариства, не зважаючи на те, що застосовується національними судами, відрізняється від національного законодавства. Так, національні законодавчі структури не мають права відміняти норми Співтовариства чи вносити в них поправки; у випадку виникнення розбіжностей норми Співтовариства мають переважну юридичну силу перед національним правом, і останньою інстанцією, яка має право тлумачення норм, є Суд ЄС. Весь правопорядок Співтовариства може бути переглянутий і тлумачений Європейським Судом.

В основі застосування права ЄС лежить концепція прямої дії. Тобто, якщо норма права має пряму дію, то вона надає приватним особам права, які повинні захищатися у національних судах. При цьому повинні бути дотримані дві умови – національні суди повинні визнавати цю правову норму як частину національної правової системи, а також умови правової норми повинні передбачати надання прав приватним особам.

Також до критерію прийнятності прямої дії права ЄС слід віднести:

очевидність та однозначність правової норми;

безумовність її;

застосування правової норми не повинно залежати від наступних дій, які повинні бути з боку Співтовариства чи держави-члена.

Очевидність та однозначність права важка задача нормотворця. Як я багато положень національного законодавства, право ЄС часто має багато значень. Само собою це не позбавляє його прямої дії. Двозначність усувається шляхом тлумачення права ЄС Судом, рішення якого вноситься однозначний зміст у приписи правових норм.

Безумовний характер права ЄС означає насамперед, що права не повинні залежати від чийогось погляду. Зокрема, права не повинні залежати від судового рішення чи дискреційних права адмінітративних органів.

Якщо положення права Співтовариства передбачають, що надані ним права починають діяти після того, як держави-члени вжили наступні дії законодавчого чи виконавчого характеру, то вбачається, що таке положення не має прямої дії, поки вказані дії не будуть застосовані. Якщо ж положення права ЄС передбачає строк для імплементації, то це положення може набути прямої дії, якщо протягом визначеного строку імплементація проведена не була.

Право ЄС діє відокремлено від національного законодавства навіть тоді, коли воно застосовується у національних судах. Відповідно національна законодавча влада не має повноважень змінювати або відміняти його; у разі суперечностей право ЄС має перевагу над національним. Крім того, ряд юридичних актів ЄС мають пряму дію, тобто вони не потребують спеціальної трансформації у національне законодавство для застосування.

Писане право Співтовариства може створюватися або інститутами Співтовариства, або державами-членами.

Неписане право Співтовариства складається із так званих “загальних принципів права” – “загального права” Співтовариства, які вони прийняті Судом ЄС. На думку вчених, це важливе джерело права Співтовариства і його роль буде збільшуватися по мірі розвитку ЄС.

Лондонські юристи-вчені Д. Ласок та Д. Бридж писали, що “право Співтовариства не відповідає прийнятим класифікація права: воно одночасно і міжнародне, і національне, піблічне і приватне, матеріальне і процесуальне, викладене і у законодавстві, і у прецедентах. Це право sui generis і повинно сприйматися таким”.

В одному із рішень Європейськи Суд визначив, що “на відміну від інших міжнародних договорів, установчий договір про ЄЕС створив власний правопорядок, що інтегрувався у національний порядок держав-членів. Як тільки Договір вступив в силу, він повинен використовуватися національними судами, він для них обов’язковий”.

Таким чином, можна зробити висновок, що держави-члени створили Співтовариство, яке має власні інститути, окрему правосуб’єктність та правоздатність, яке має право на представництво у міжнародних відносинах. З особливостей створення та діяльності ЄС випливають і особливості його права. Тому можна також зробити висновок, що право ЄС є новою особливою правовою системою.

Отже при дослідженні права ЄС виявилися такі його суттєві особливості:

комплексний характер права, яке поєднує в собі міжнародні та національні риси;

динамічні зміни права, наслідком яких є зміна природи, структури, сфери і механізму дії;