Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть XVIII ст.), Детальна інформація

 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 479.

У написаному П. Скаргою «Берестейському соборі і обороні його» польською й староукраїнською мовами, староукраїнська — це написана кириличними літерами і з деякою зміною фонетичних особливостей та ж польська мова. Пор.: Jeszcze mieli nadziej\x0119 ich m. panowie pos\x0142owie, i\x017C si\x0119 mia\x0142o do dobrego przywie\x015B\x0107, gdy im te\x017C sam i.m. pan woiewoda s\x0142own\x0105 tako otuch\x0119 czyni\x0142 (193) — Ешче мели надею ихъ милость панове послове, иж се мело до доброго прывести, кгды имъ тежъ самъ его милость панъ воєвода славъную такую отуху чинилъ (194).

При збереженні спільної для всіх східних слов’ян лексики на позначення основних понять, стосовних людини, її побуту, суспільного життя і навколишнього світу (чоловЂкъ, мужъ, жона, дЂти, потомки, сынъ, дочка, зять, дЂдъ, баба, сирота, сусЂдъ, дЂдизна, отчизна, материзна, село, селище, городъ, волъ, корова, гуси, свини, рЂчка, лЂсъ, садъ і т. д.), українські джерела відтворюють специфічно народну лексику, що частково доповнює, а частково й заміняє спільносхіднослов’янську (шати, податки, роучница, оугода, перезимокъ, роля, прозвище і под.). Галицькі, закарпатські, волинські, полтавські та інші ділові документи засвідчують діалектні побутові слова: ни[ч] (1608; АО, 122); сестринецъ 1700, Паньк, 38), млинарь (1666, 47), чва[р]такъ (1695, 57); вшиткои сумы (1672, 63), кбол жита (1639, 74), сага (XVII ст., АПГУ, II, 33), оденокъ (І, 131), увьзмен (II, 47) та ін.

У XVII ст. у лексиці давньої української літератури відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративно-правової лексики. З’являються назви нових суспільних станів (в козацтво ся пописали — 1684, АЗР, V, 181; многіє змежи поспольства люде — 1686, 189); городовую старшину — 1674, 135); за згодною сентенцією всЂх станов — 1658, 103; всей старшинЂ и чернЂ — 1655, 95; вшелякоЂ кондиции людем — 1653, 90; шляхетнымъ и посполитым людемъ — 1648, 78; войсковыхь людей — 1653, 89), утверджуються давні і виникають нові назви військових і цивільних посад (гетманъ... войска реєстрового Запорожского — 1648, АЗР, V, 78; полковникови Переяславскому, любъ наказному его — 1651, 86; асауломъ, сотникомъ, атаманомъ — 1652, 88; канцеляристу — 1674, 134; панъ бунчужный войсковый — 1677, 147; атаманъ кошовый — 1679, 155; обозному, хорунжому, подъ-асаулови, трубачамъ, цыруликови, добошеви — 1679, 159, войт — 1660, 108; бурмистры, райцы u лавники — 1670, 125; судія полковый, полковый писаръ, асаулъ полковый — 1655, 93), одиниць територіального поділу і органів самоврядування (до майстрату — 1653, 90; рады енеральной — 1656, 101; на той урядь гетманства — 1658, 103; з войскомъ Низовымъ — 1679, 155; повЂтъ — 1677, 141) і под. Виробляються нові форми звернення до урядових осіб (яснЂвельможному его милости добродЂевы — 1686, 192), поряд з давніми назвами видів маєтності (и съ данью медовою, и съ деревомъ бортнымъ и зо всЂми кгрунтами и пожитками — 1655, 95) з’являються нові: на добрахъ наших (1648, 84); товару рогатого (1678, 149). Поповнюються новими словами лексичні групи на позначення професій, мір довжини, ваги, податків, видів документації, грошових одиниць, військових підрозділів та ін. Адміністративно-правова й суспільно-політична лексика твориться переважно за допомогою відновлених на українському грунті східнослов’янських суфіксів (игуменства того спокойно заживал — 1655, АЗР, V, 94; на гетьманство принять — 1658, 101), шляхом переосмислення давніх лексем (громадЂ — 1656, 97; рыцерствомъ у значенні «козацтвом» — 1677, 14 і под.), зростає за рахунок запозичень.

У XVII ст. значно розширюється коло ділових документів. Крім колишніх дарчих, договірних, купчих і подібних грамот, з’являються цілі томи юридичної літератури, в яких широко представлена українська народна лексика. Великим культурно-освітнім осередком в Україні було, зокрема, Львівське Ставропігійне братство, з якого вийшли такі відомі діячі української науки й культури, як Іван (Іов) Борецький, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Рогатинець, Памво Беринда та ін. Тут же була зосереджена друкарська діяльність Івана Федорова 1. У мові цих документів уживаються слова на позначення предметів і явищ природи, назви людей різного віку і різної статі, фізичних і психічних станів людини та співвідносних з ними процесів і дій, пов’язаних з функціонуванням окремих частин людського організму та ін. При цьому варто відзначити, що слова певних семантичних груп і на сьогодні зберегли те значення, яке вони мали в документах Ставропігійного братства. Зокрема, це стосується дієслів мовлення («verba dicendi») 2, слів на позначення житла та його частин, серед яких нерідко трапляються й діалектизми (стрихъ, пецъ, прибудинки і под.) 3, а особливо предметів домашнього вжитку (фляшка, конва, коновичка, цебрик, скриня, олмария «шафа», «скриня», «шкатулка», «вмурована в стіні шафа для зберігання дрібних речей», солом’янка «солом’яна посудина для зберігання зерна», замокъ, клю[ч], ретязь, свЂча/свЂчка, лямпа, кгнотъ та ін. 4 Дуже широко представлені тут назви понять, пов’язаних з давньою формою організації ремесла: будовничий, муляръ, лЂпяръ/липаръ, шкляръ/скляръ, столяръ, тесля, слюсаръ, коваль, кравець, швецъ, кушнЂръ, поворозникъ, сафнянник «той, що виробляє саф’ян», сЂдларъ, фарбЂръ, горчаръ, интреликгатор «палітурник», рЂзникъ, рурмистръ та ін. 5 З’являються слова, пов’язані з виготовленням книжок. Це такі, як друк (з нім. Druk), друкарня, лЂтера (з лат. lit[t]era) та ін. 6

 1 Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI — поч. XVII ст. — К., 1961. — С. 7.

 2 Там же. — С. 38.

 3 Там же. — С. 43.

 4 Там же. — С. 44-45.

 5 Там же. — С. 59-61.

 6 Там же. — С. 71.

Розширення тематики ділових документів, творів інших стилів, зокрема художніх, веде за собою поповнення лексики старої української мови суто народними словами. Поряд з побутовими назвами (чоботъ, панчохъ — 1653, АЗР, V, 96; коморы — 1670, 124; напоев — 1672, 120; горЂлку — 1684, 181; оброку для коней — 1680, 161 і под.) у пам’ятках широко представлені народні назви місцевості, шляхів сполучення, рельєфу (байраковъ — 1677, 147); на шляху — 1680, 161; копець — 1688, 173; понадъ яромъ — 1682, 173; руднЂ, пасЂки, луки — 1676, 173; запесочи около ДнЂпра — 1658, 103), назви осіб за певною ознакою (брехуна, 1648, 80; выродокъ — 81, утЂкачов — 1678, 149), назви будівель і транспортних засобів (килько хатъ — 1681, 126; млынъ мучной u ступный млынъ — 1670, 124; байдаками и шугалеями — 1670, 124; дубовик со збожьемъ — 1674, 133; подводъ — 1655, 96) та ін. Дуже активно поповнюються прислівники й службові слова (серед останніх особливо виділяються складні прийменники): завжды (1648, АЗР, V, 30), неоткладнЂ (81); щоденниЂ (1655, 96), сквапливо (1675, 135), якомога (1677, 146), завчасу (1679, 157), упорожнЂ (1680, 165), гуртомъ (1684, 180), поблизу (1685, 182); по надъ Десною (1676, 137), змежи (1677, 146) і под.

Абстрактна лексика твориться за допомогою давніх іменникових суфіксів -ость, -ство та -ье. Разом із словами, успадкованими з давньокиївської мови, з’являються специфічно українські новотвори (знищенья — 1682, АЗР, V, 166, издырствами — 1648, 79), широко представлена народнорозмовна абстрактна лексика (за порадою — 1680, 161; повагою — 1676, 138; помсту — 1682, 168) і запозичення з польської та латинської мов.

Стара українська літературна мова наповнюється народною фразеологією, усталеними метафорами типу въ неволническое подданское ярмо запрягли (1648, АЗР, V, 79) і под. Мова юридичних документів і приватного листування урядових осіб набуває розкованості, у ній виявляються риси індивідуальних стилів. Так, можна говорити про власний стиль гетьмана І. Мазепи, гетьмана Ів. Самойловича. Останній широко використовує народну фразеологію, знаходить виразні слова для відтворення психологічного стану людини, напр.: Уже єсте, правЂ, голову намъ проЂли, просячи о посылки скорые (1677, 144); также о Яненченку, если оный в КорсунЂ гнЂздить собЂ мЂшканье (1678, 152); Хочай холодно u голодно, u до дому далеко, a однакъ потерпи в. м. [ваша милость. — В.Р.] еще (153); a немалъ зъ плачемъ просили насъ, абысмо им тое проступство вибачили (1694, 180).

Серед фонетичних рис народної мови, які пробивалися в текстах крізь традиційну орфографію, як і в попередні періоди розвитку старої української літературної мови, треба відзначити звучання Ђ як і (всихъ; произдЂ); перехід /о/ та /е/ в /у/ й /і/ (Бугаювку, килько, у манкувскіе лЂсы, завюл, кролюм, на нюм, в нюй, о всюм, отновлюн, приоздоблюн, сынум, квЂтув, з друкув, свуй, жаднуй, слув, з вЂкув та ін.), поплутання на письмі и з ы (в сылЂ, непостыжимого), чергування /у/ з /у/ (Юрася вчилъ, вмирають, вгожати, ввесь, вкгрунтованый і навпаки — ускакують), м’яке /ц’/ (ловець, отець, мЂсяць, з праць, таємниць, шаленень, глупець). На відміну від попереднього періоду, всі ці фонетичні риси виявляються не спорадично, а масово. Серед них особливо важливі перехід /Ђ/ в /і/, /о/ та /е/ в /і/, що різко відділяють українські тексти від білоруських.

Найвиразнішими морфологічними й морфонологічними рисами української мови у всіх стильових різновидах є вживання флексії -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (святителеви, неприятелеви, сынови, духови, помощникови, Іосифови, цареви, господови, збавителеви, народови, монастиреви, сотникови, атаманови), чергування к, г, x із з, ц, c у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду (услузЂ, у дорозЂ, на рЂцЂ, на стрЂсЂ), послідовне вживання кличного відмінка (отче, брате, тщателю, царю, пане, откупителю, боже, Михайле, архістратиже, зрителю, Гавріиле, архаггеле, служителю, друже, госпоже), форми неозначених займенників, творені за допомогою частки -сь (зъ чіеесъ побудки — 1677, АЗР, V, 146), використання частки як-(яко) у формах найвищого ступеня прикметників (яко найпрудшей, яко найранЂй, яко найскорЂй), поширеність форм давньоминулого часу (приеха[л] есми бы[л], присла[л] бы(л), приеха(л) бы(л) — ДМВН, 21), майбутнього часу на -му, -меш, -ме (которого злыи матимуть за бога — УП, 83, ...на остатокъ тЂло твоє умершоє торгатимут — ДОС, 33); у третій особі теперішньо-майбутнього часу дієслів першої дієвідміни дедалі більшого поширення набирають форми без кінцевого -ть (каже, може, не омине, повчає, зоставує, буде, забуде, обере, живе, показує, лЂтає, має, ся найдує, обфитує, подає, готує; О предвЂчных чудес боже, Кто ж твоє величество выславити може — УП, 251); у третій особі множини теперішньо-майбутнього часу флексія -ть, як і в сучасній літературній мові, м’яка (вмирають, убивають, пожирають, повчають, мЂняють); кінцеве -л в дієсловах минулого часу рясніше, ніж раніше, переходить у чоловічому роді у -в (улюбив, угодив, приходив, указав, приняв, повстанув). Стосовно форм минулого часу дієслів треба підкреслити ще таку особливість, як велика поширеність особових форм-рефлексів колишнього перфекта; показниками особовості виступають форми колишнього допоміжного дієслова быти або ж їх скорочені варіанти: -м, -єсь (-сь), -єсьмо (-сьмо, -сьмы), -єсьте (-сьте); при цьому вони можуть бути як у постпозиції, так і в препозиції, можуть входити в структуру дієслова, виступати самостійно і поєднуватися з іншими словами, переважно зі сполучниками, напр.: Єслим кого образил, молю вас, простЂте (УП, 234), я-м рад, же-м ся повторе вырвалъ зъ бЂды (175), Напочатку нЂчого не далесь нам злого (169), О великій Риме, такъ прелести родиш и всякій злости ты вже переходиш, Абысь антихриста мЂв себЂ любовна (127), И мы признаваем, Же смо єго не были годными (170), О наставнице добродЂтели и покоры всякои, якосмы перше заживали жалости великои (138), просвЂти нас, абысьмо от всЂх познани были (143), Єслисмо слыхали того пана зацность и славу, вЂдаймо тыж єго и святобливую справу (153), Мысь-мы зараз за тым до Ви\x03B8леєма пришли (197), А чому ж вы ими єсте погордЂди (133); подібні показники виступають і в умовному способі, напр.: бы-сьми ся не погодили (АЗР, IV, 153); проте частіше тут виступають рефлекси колишнього аориста: быхом (абыхомъ), быхмы (абыхмы)>хмы, быхмо (абыхмо)>хмо, напр.: Обы нам бог дал очи, гдє отець наш, мЂти, Были быхмо з щасливых щасливій дЂти (УП, 167); інколи флексія умовного способу -хмы виступає і в минулому часі замість -сьмо: Ви\x03B8леєму хмы пристойную честь отдали (206) 1.

 1 Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Структура українського дієслова. — К., 1971. — С. 91-93.

У третій особі однини й множини наказового способу уживається частка нехай, напр.: Нехай он съ святыми веселиться въвЂки (УП, 213), Нехай же нам боязнь не панує (140), Нехай же дружатся съ Клином римляне (129), Нехай же ганьбу отнесуть, нехай ся запалають (139); в окремих випадках замість української частки нехай виступає польська нех: Єст ли ту кто сь пастухов, нех ся озывает (196). У першій особі множини наказового способу, як і в усі попередні періоди розвитку української літературної мови, послідовно виступає флексія -Ђмо: явЂмо, почтЂмо, пріймЂмо, не дадЂмо, хранЂмо. Окрема розмова буде про аорист, коли йтиметься про виражальні особливості художньої літератури.

Українська і білоруська літературні мови мали близький синтаксис. У ньому, на відміну від синтаксису тодішньої російської мови, гіпотаксис виразно переважав над паратаксисом. В урочистому стилі використовувалася латинська традиція, що прийшла в Україну і Білорусію через польську мову, закінчувати речення дієсловом. Проте з другої половини XVII ст. порядок слів у реченнях стає вільнішим, що відповідає народнорозмовним синтаксичним моделям. Пор.: И через того жъ посла своего царь Казаньский до насъ всказалъ, абыхмо посполу съ нимъ на непріятеля нашого за-одинъ были, и на томъ тотъ нашъ посолъ присягу вчинилъ (1507, АЗР, II, 14) — Которые невольники ишли на Рашковъ и Умань; и тые повЂдаютъ, ижъ видЂли понизше Умани одинъ шляхъ на четверть мили ушырЂ (1686, АЗР, V, 192). У літературній мові дедалі ширше використовується пряма й невласне пряма мова, еліпси, неозначено-особові конструкції. Народнорозмовні синтаксичні форми особливо наростають від початку XVII ст., напр.: Видалем часто наших, кгды их погребано, Землею и камьньєм въ гробєх прикладано (1622, УП, 336), Не знаю, за що мене быто (1710, ДНРМ, 39); Аже онъ питает (,): Чи купили, чи такъ узяли (,) Такъ ми ему, Проценку, говоримо (,): Украли (1711, 52).

Процес поповнення української літературної мови народними словами з усіх сфер суспільного життя, побуту, пізнання навколишнього світу відбувається дуже інтенсивно. Порівняймо вживання слів, належних до двох тематичних груп — адміністративно-управлінської і військової, — в двох актових документах Житомирського городового уряду 1609 р. з наповненістю відповідних лексичних полів у пам’ятках XIV-XV ст. В «Положене позву \x03C9д тых же кн\x0303ж. Корецъких по кн\x0303з. Ружинського» і в «Протестацыи княжны корецкое на к. Ружинского и малжонку єго» від 3 лютого 1609 р. 1 з 33 слів, належних до адміністративно-управлінської лексики, 14 (близько третини) ужито таких, які не засвідчені документами XIV—XV ст.

 1 Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: Зб. акт. документів. — К., 1981. — С. 158-162.

До слів, що були відомі двома-трьома століттями раніше, належать: воєводство, воеводич, опекун, кгвалтовный, маетность, служебникъ, учинокъ, бояринъ, подданый, держава «володіння», добро «посідання», войтъ, право посполитое, кгвалтъ, мещанинъ, речи рухомые, пожитокъ. Такі ж деривати з цієї групи лексики, як княжна, наехане «напад», злупене «пограбування», воротныи, подстароста, дЂдинка, помочникъ, кгвалтовникъ та ін., у «Словнику староукраїнської мови XIV—XV ст.» не фіксуються, хоч слова з відповідними коренями на той час були. Що ж до військової лексики, то вона зросла ще помітніше: з 17 слів, ужитих у двох згаданих документах і належних до цієї тематичної групи, в XIV-XV ст. не засвідчено 10. Це лексеми гармата «військове спорядження» (з гаръматою), дЂло «гармата», гаковница «різновид гармати», мушкетъ, сагайдакъ, труба, сурма, нарихтовати (всю гармату [...] нарихтовавши), штурмъ.

Цікаво згадати ще про одне явище із сфери поширення ділової мови. Вона стає єдиною щодо форми в Правобережній і Лівобережній Україні. Правда, на Правобережжі посилаються на короля, а на Лівобережжі на органи самоврядування. Пор.: На вряде кгро[д]ски[м], в з[м]ку его кор. мс\x0303ти Жито[р]ски[м], передо [м]ною, Яно[м] Ча[й]ковски[м], по[д]старости[м] житоме[р]ски[м], стано[в]ши \x03C9чевисто, шляхе[т]ны[и] па[н] Амъбрози[и] Во[и]цехо[в][с]ки[и], презе[н]това[л] ту[т], на враде, коне[и] девятеро, мастю а[л]бо ше[р]стю перъши[и] коне два вороныхъ, третяя кляча половая, четве[р]ты[и] ку[н] тысавы[и], пятая и шостая кляча тысавые, семая кляча сывая, \x03C9смая кляча вороная, девятая кляча зворона гнЂдая (ДМВН, 191-192); В року ахн\x0303д (1654) мца іюліА к\x0303е (25) днА. Передо [м]ною, Иваном Батіемъ, \x03A9стапомъ Са[х]ненкомъ, \x03C9[т] пн\x0303а по[л]ковънина нака[з]ного ми[р]горо[д]ского зо[с]ланыхъ <•> и передо мъною Иваномъ Пилипе[н]комъ, // атаманомъ нака[з]ны[м] ло[х]ви[ц]кимъ <•>, и при мнЂ, Матъвею Е[м]ченку, во[и]ту, Фе\x03C9дору Козлу, Феню Проце[н]ку, бу[р]мистура[х] вряду Лофицкого<•>, ставши \x03C9чеви[с]то, Фе\x03C9до[р] запади[н]ски[и]<•>, котори[й] ска[р]гу свою на Ивана и Гри[ц]ка Гуе[в]ще[н]ковъ<•> такъ же и на А[н]дріА Кривъче[н]ка и На[д]точіА, то по[д]ступъцовъ свои[х], переклада[л] \x03C9 то... (ЛРК, 27).

Здавалось би, широке проникнення власне української лексики в літературну мову знизить інтерес до церковнослов’янської мови. Насправді ж інтерес до неї посилився: українці вважали її священною мовою, а тому дбали про її впорядкованість.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створених в Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнички тієї мови, яка прийшла на Русь разом із Святим письмом. XVII ст. збагатило українське культурне життя значно складнішими працями, такими, як HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/smotrgram/sm.htm" «Грамматіки словенское правилное синтагма» М. Смотрицького (1619 р.) та її скорочена крем’янецька переробка «Грамматіки или писменница языка словенского» (1638 р.), а також знаменитий HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/berlex/be.htm" «Лексіконъ славеноросскій» Памва Беринди (1627 p.) . M. Смотрицький, крім української, добре знав церковнослов’янську і грецьку мови, а також латинську (у 1615 р. він видав у Кельні граматику грецької мови). Маючи таку підготовку, український учений написав один із найвидатніших творів давнього слов’янського мовознавства. Як зауважує В.В. Німчук, «Грамматїку» написав молодий учений, добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною граматичною наукою і церковнослов’янськими текстами, досвідчений педагог, що викладав церковнослов’янську мову у школах Вільна, Острога, Києва» 1. Передмова до книжки написана староукраїнською мовою. У ній автор зауважує, що «дЂткамъ оучитисА починаючимъ Букварь звикле рекши Алфавитарь з тои же ґрамматїки вычерпненый... до выученъА подаванъ нехай будеть». Як зразки для створення своєї граматики М. Смотрицький використав відому грецьку граматику візантійського вченого К. Ласкаріса, грецьку й латинську граматики німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинську граматику славетного португальського філолога Альвара. У граматиці описані чотири її головні складові частини: «Ор\x03B8ографія, Етvмологїа, Сvнта\x03BEїс, Прос\x03C9дїа». Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на позначення санів, наук, наукових категорій 2.

 1 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm" Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985. — С. 92.

 2 Там же. — С. 101.

Далі йдеться про місце виносних літер (тільки в кінці слова), про уважність при вживанні флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість написання хв замість ф та ін. В «Етvмологїи» автор викладає вчення про традиційні вісім частин мови: имА, мЂстоименїє, глаголъ, причастїє, нарЂчїє, предлогь, союзъ, междометїє. Частини мови поділяються на скланАємыА і нескланАємыА. До імен зараховуються іменники, прикметники, числівники і займенники прикметникової відміни. Відмінність між іменником і прикметником автор вбачає в особливостях їх словотворення: первообразный (злато) і производный (златый). Прикметники й похідні іменники поділяються на сім різновидів: отчеименный або притАжателный (Павловъ, Павлова або Павловна), отечественный (ЛвовАнинъ, ЛвовАныни), властелинный (Воеводичь, воеводинна, старостАнна), языческїй (Р\x03C9хсъ, Р\x03C9ссини), глаголный (слышанїє, слышатель), \x03C9тименный (солнечный), оумалителный (словице), оуничижительный (женище). Ім’я має сім відмінків: именителный, родителный, дателный, винителный, звателный, творителный, сказателный. Іменники, прикметники й займенники мають три числа: единственное, двойственное, множественное. Займенники мають ше «лица»: первоє (азъ), второє (ты), третїє (онъ). «Глаголъ» автор поділяє на «личный», шо має всі три особи трьох чисел, і «безличный», позбавлений другої і третьої особи однини, а подекуди й третьої особи множини. Атематичні дієслова (єсмь, ямь, вЂмь) дістають у нього назву «стропотных». Як зазначає В.В. Німчук, М. Смотрицький вперше вводить у слов’янську граматику поняття перехідності і неперехідності дії: глаголъ «Преходителный» (люблю) і «СамостоАтелный» (стою) 1.

 1 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm" Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 114.

Дієслівні форми відповідають дев’яти категоріям: залогъ, начертаніє, видъ, число, лицо, наклоненїє, родъ, спряженїє. Що таке «начертанїє»? Це безпрефіксні (ємлю) і префіксальні дієслова, які в свою чергу поділяються на однопрефіксні (приємлю) і двопрефіксні (восприємлю). Поняття виду у Смотрицького не збігається з сучасним: «совершенный» у нього означає первинні дієслова (чту, стою), a «производный» — дієслова, ускладнені якоюсь додатковою семантичною ознакою, — означають або наростання певної якісної ознаки (теплею, бЂлЂю), або повторюваність дії (бЂгаю, читаю). Чисел, як і в імені, три: єдинственноє, двойственноє і множественноє. Часові форми поділяються на імперфект (бихъ), аорист (бїАхъ), плюсквамперфект (бїАнъ бывахь), перфект (бїєнъ быхъ), які в нього мають відповідно такі назви: преходяшеє, прешедшеє, мимошедшеє, непредЂлное; крім того були ще «настоящее» і «будущеє». В.В. Німчук відзначає, що оскільки цих форм минулого часу не було в живих мовах, М. Смотрицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й аориста 1. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -еши (бїю — бїєши) і на -иши (слышу — слышиши). Поряд з «причастїємь» і «дЂєпричастїємъ» автор виділяє ще «причастодЂтїє». Останнє надумане. Як справедливо вважає В.В Німчук, цією категорією автор намагався передати грецький прислівник на -\x03B5\x03BF\x03BD та латинський герундій. Внаслідок цього постали такі форми, як писателно, читателно, творително  2. Дуже докладно описані в граматиці прислівники. Правда, сюди потрапили й форми наказового способу дієслова (прїйди, прїйдЂте, принеси та ін.). Вперше було представлено вчення про сполучення слів і речень. Всі типи синтаксичних зв’язків між словами у простому реченні описано старанно й правильно. Далі йде розділ «\x03C9 Просодїи стіхотворной», заголовок якої промовляє сам за себе: це коротка наука віршування. Автор викладає вчення про стопи і віршові розміри (метри: спондій, порріхїй, трохей, іамвъ, дактиль, анапесть, амфіврахий та ін. В останньому розділі «\x03A9 страстехъ реченїй» ідеться про зміни, які допускаються в слові (мЂнїє зам. имЂнїє, баграница зам. багрАница, радуисА зам. радуйсА і под.). І хоч у «ГрамматицЂ» відчутний вплив живої української мови, все ж вона, як зазначає В.В. Німчук, «загалом близька до системи старослов’янської мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений авторитет у середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до початку XIX ст. Живомовні східнослов’янські і специфічні українські елементи не розхитали її «класичних» старослов’янських норм, а пов’язали їх із сучасністю, наблизили до життя» 3. Як відзначив М. Возняк, «Граматика» Смотрицького стала прототипом для сербських шкільних підручників Степана Вуяновського й Авраама Мразовича наприкінці XVIII ст., для граматики Христакі-Дупнічанина, спробою зближення народної мови з церковною у болгар, стала зразком для граматики Добровського, а на українськім грунті мала сильний вплив на граматику Івана Могильницького й інші галицькі граматики» 4.