Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть XVIII ст.), Детальна інформація

Що К. Зіновіїв пройшов певну школу, дивуватися не доводиться. Але пише він зовсім не так, як його колеги-панегіристи. Його можна було б назвати «натуралістом»: він пише про те, що бачить, анітрохи не дбаючи про якісь там епітети, метафори, алегорії й інші художні засоби, напр.:

Да і тые будники в нш\x0303о(и) землЂ бувають:

що потомъ ту(р)камъ сукна

хва(р)боват выро(б)ляют.

А наробивши много, то яко(с) то збуваютъ:

уже о то(мъ) не знаю, раз†люде знаютъ.

І знаю(т) тепе(р) дЂло люде на свЂтЂ всяко:

и дете(и) якіи е(ст) самы, уча(т) же тако.

І си(х) часъ есть будищ(ъ) где буды бували:

давные люде (б) тое и нн\x0303Ђ признали.

І прислуха(и)сА ко(ж)ды(и) що стары(и) мови(т) на глумЂ:

a молоды(и) нехай бере(т) добре собЂ на умъ.

І поташники (ж) неха(и) здоровы пробувають,

а за вЂршъ се(и) ласкаве мА похваляють (Зін., 171 — 172).

Здавалось би, за такої творчої установки К. Зіновіїва в текстах буде дуже багато побутових слів. Але автор — моралізатор, тому тут на передній план виступають слова, що характеризують людину, її ставлення до інших людей й навколишнього світу: неборакъ, хорый, господынА, простакъ, брыдити, працовати, дывовати, сА цурати, ратовати, шукати, зневажати, ображати, кра[с]ти, памятати, скоштовати, гани[т], cА журити, поважати, шкодити, вадити і под.; назви реалій менш поширені: борошно, калытка, кий, горЂлка, жорна, страва, лю[л]ка, тютюн, сагайдак, хмыз, суржи[к] (суміш житньої й пшеничної муки — українсько-російського суржика тоді ще не було. — В.Р.), штани та ін.; поширені назви осіб за професією і родом заняття: винникъ, ворожка, докторъ, козакъ, кухаръ, кул[ъ]бачникъ, пороховникъ, солЂтерникъ, сЂдляръ, цЂлюрикъ та ін.; є тут слова на позначення майна (худоба, достатокъ, статокъ), частин людського тіла (груди, кулак, лытка, \x03C9чи, шия), особливостей природних утворень (долына, горы, пустыня, море), віку (дорослый, дытина, молодиця), родинних стосунків (родыч, родите[л]ка), приміщень (хата, ко[р]чма, шынокъ), природних сил (повЂтря, лихаА годына), часових понять (часо[м], зыма, лЂто, впя[т]). Невеликою кількістю прикладів, але все ж представлена тут і українська абстрактна лексика: зневага, приго-

да, рада, справа. Не цурається К. Зіновіїв і церковнослов’янізмів, переважно фонетичних, напр.: мразъ, град, драгий, даждъ, повЂждъ, увЂждъ; трапляються й лексичні: обрящемъ, sЂло, уповаю, согрешеніА, дЂтыщ; інколи наводяться й уривки церковнослов’янських текстів: Ища(и) рече обряще[т] и прося[и] получитъ (71). Порівняно рідкі полонізми, але все ж вони є, як і у всіх різновидах тодішньої літературної мови: латво, жекгнаетъ, не[н]дзный, ба[р]зо, ме[н]щызна, контентова[т], вЂкуисты, цвичене, ведлу(г), залецат та ін. Значно зростає кількість запозичень з латинської мови, звичайно ж, через польську: фундаментъ, елементъ, крvсталъ, декрет, структура, натура, тала[н]тъ.

Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто. Звичайно ними починаються окремі вірші, напр.: Яко \x03C9гнь пре[д] водою хо[ч] не ра[д] смиряе[т]: тако и радо[ст] из[ъ] сму[т]ком житіА не мае[т] (79); Яко не пу[д]кованы[и] ко[н] в зымЂ попо[л]заеть: та[к] и чл\x0303къ до всяки[х] грЂхо[в] ла[т]во скланяеть (126); Якъ птыца свои[мъ] носо[м] сыта повЂдає, та(к) чл\x0303къ который собЂ промышляе (175). Чого не бракує творам К. Зиновіїва, це народних приказок і прислів’їв, напр.: Ко[л]ко в шелягу срЂбра то[л]ко у нихъ правды (45); Рече приповЂ[ст] во[л]къ що споткає то зъяде (46); дывнаА рЂчь, що в хатЂ пЂчъ (78); мусЂт на свЂтЂ такъ жи[т] я[к] набЂжи[т] (81); не може[т] інъ бЂдны[и] где певно сЂдЂти: и едного мЂсца я[к] потреба нагрЂти (83); а поку[л] взы[и]дет сл\x0303нце выЂ[ст] \x03C9чи роса (83); А женам (письма — В.Р.) як пятого колеса такъ треба (100); Якъ посполите мовя(т) іскра поле з[ъ]паляе[т] (106); А іна в гречку скачет (111); коло огню я[к] муха в[ъ] укропЂ ве[р]ти(т)сА (159). Не всі фразеологізми, зафіксовані в текстах, потрапили в «ПриповЂсти [або те[ж] присловіА] посполитые», що додаються до віршів, хоч тут зафіксовано 1560 сталих виразів. В окремих випадках текстовим прислів’ям у словнику фразеологізмів відповідають їх варіанти, напр.: Як вовкъ, що стрЂвъ, то з[ъ]Ђвъ (259); Искра и поле выжже[т], и сама згинетъ (228).

Зібравши українські прислів’я і приказки, К. Зіновіїв вельми прислужився нашому знанню про давню українську народну мову. Поряд із власне українськими народними афористичними висловами (Бг\x0303ъ ламав и нам дававъ — 213; Бувши конемъ та [с]тати воло[м]ъ — 215; Без господара и това[р] плаче — 215; Багаты[и] диви[т]сА я[к] вбоги[и] живи[т]сА — 215; Все тое буде в ладу я[к] у меду — 217; Великь дубь да дупнать — 218; Где люде(и) купа не боли(т) у пупа — 219; Дома[ш]него zлодЂА не встерегтисА — 220; Ду[р]нА ни сЂю[т] ни пашу[т], са[м] сА роди[т] — 221; дме[т]сА я[к] пузы[р] на водЂ — 221; Добра и бре(д)нА, да не щоднА — 221; Мы c тобою, якъ рыба з водою — 223; мЂское теля[т]ко, я[к] сЂлское дытя[т]ко — 233 та переважна більшість інших) трапляються й такі, які народилися в попівсько-чернечому середовищі (бувши в РимЂ, да папЂжа не видати — 215; Во[л]но бг\x0303у що хотЂти то чинити — 217; Коли даха то и взяха — 229).

У віршах, як і в іншій літературі, трапляються форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без закінчення -тъ/-ть: лЂзе, ргЂже, буде, може, поможе. Оскільки приказки відтворюють у більшості своїй живу мову, тут ці форми уживаються значно частіше: попсує, поре, меле/змеле, лопоче, взы[и]де, коле, каже, грЂе, гине, хоче, живе, влизе, гние, бреше і под. Тут уперше трапляються дієслова із суфіксом основи -ува- (замість традиційного -ова-, який був поширений ще навіть у XIX ст.): пробувати, забувати, але здравствовати, цр[ст]вовати. Форми минулого часу чоловічого роду з голосною перед /л/ нерідко виступають з /в/: вчинивь, починивь, наставивь, поставивь та ін. У приказках це вже майже норма: одубЂвъ, змЂшавъ, вылежавъсА, хотЂвъ, лЂтовавъ, дождавъ, давъ, догодовавъсА, по[и]мавъ, слуха[в], побачивъсА, з[ъ]мЂшавъ, вчинивъ, zaкoлynuвъ, zаробивъ, zаливъ, zбивъ, zвЂвъ, zавывъ та ін. Дотримуючись тодішніх літературних норм, K. Зіновіїв у віршах уживає форми минулого часу з допоміжним дієсловом — показником особи: Бо[м] з жалю мое[г][о] мо(г)лъ пра[в]ду написати (194); в прешлы[х] много кни[г] перечитале[мъ]; А ты ecu Хр[с]тови мл[с]ть не показалъ (194). У приказках і прислів’ях вони відсутні. Час від часу К. Зіновіїв послугується і формами аориста: повыше рЂхъ (31); до тре[х] дни[и] стра[ж] даше (32); бяше, сокрысА, о[т]крысА і под. Цікаво, що флексія -т в третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу завжди тверда: мовятъ, подобаєтъ, желаетъ, бываетъ, животворитъ.

Найбільшою заслугою К. Зіновіїва є, звичайно, зібрані ним приказки, прислів’я та інші фразеологізми, які, хоч інколи й модернізовані, підведені записувачем під норми літературної мови, як він їх собі розумів, все ж дають правильне уявлення про тодішню народну українську мову.

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями братських шкіл, і першими п’єсами не було істотної різниці. Так, у різдвяних віршах П. Беринди, написаних у 1616 р. «На рж[с]во гд\x0303а Бг\x0303а и сп\x0303са нашего Іс\x0303 Ха\x0303» замість дійових осіб виступають вт\x03C9рый отрокъ, трєтїи отрокъ, четвертыи отрокъ, пАтіи отрокъ, шестыи отрокъ і седмыи отрокъ. У кожного з них своя партія. У віршах Андрія Скульського «Христось Пасхон» (1630 р.) уже як дійові особи виступають ляментъ матки, Іоаннь — \x03B8елогъ, Іосифъ, Никодимъ, Сvмон Киринейчинъ, Маріа Магдалена, Ликъ Мvроносиць, От зебраня всЂхъ. У драмі Іоаникія Волковича «Розмышлян’є о муцЂ Христа Спасителя нашего» (1631 р.) три побожні душі, десять вісників, милість Божа. Згодом, як побачимо далі, кількість учасників дійства набагато зростає.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки польському посередництву. Як зазначає відомий дослідник історії давнього українського театру проф. В. Рєзанов, «у Польщі по костелах та по приватних господах грали п’єси, що обробляли були ті самі основні мотиви, які ми бачимо в західноєвропейській різдвяній містерії: пророкування про Христа, благовістя, як Йосип шукає притулку в Віфліємі, Різдво та поклоніння пастирів, Ірод та поклоніння волхвів, винищення немовлят і плач Рахілин» 1. У стінах Києво-Могилянської колегії читалися курси піїтики, одним із розділів якої була наука про драматичну поезію. Згідно з барочною традицією, алегоричні фігури зображувались так: Мудрість (Prudentia) — жінка в короні, що в лівій руці тримає берло, оповите віттю з шовковиці, у правій — кулю; коло неї журавель з каменем у кігтях; це може бути також зображення жінки у вінку із шовковиці, у правій руці тримає стрілу, у лівій — дзеркало; Душа блаженна (Anima beata) — вродлива дівчина з прозорим покривалом; на ньому змальовано діву, що загнуздала лева, на якому вона сидить і править ним; Воля (Voluntas) — сліпа діва з крилами у царській діадемі; з простягнутою рукою, начебто вона чогось шукає 2.

 1 Рєзанов Вол. Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип. І. Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу № 7а. — К., 1926. — С. 13.

 2 Рєзанов В. Драма українська. III // Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу. Ч. 7. — К., 1926. — С. 23.

З ряду різдвяних і великодніх драм випадає «Драма про Олексія чоловіка Божого» (1673—1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія, сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе Богові й самоудосконаленню, за що його душа потрапила на небо. Тут багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні фігури щастя, нищеты убогои, а також Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма, так і всі раніше названі, написана староукраїнською літературною мовою і практично не відрізняється від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно, напр.:

Ище з каждого хору выпавши, дорогу

ЗвЂцали до пекла за гордость против Богу (Др. укр. V ч., 127).

А сие, що сут на мнЂ, дорогие шаты

ЗамЂню зъ якимъ старцем на подлые латы (129);

Юно: Парыс троянчикъ, знаєш щасливым был поты,