Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть XVIII ст.), Детальна інформація

 1 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm" Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 116—117.

 2 Там же. — С. 124.

 3 Там же. — С. 134. Докладніше про особливості граматики М. Смотрицького див. у названій праці на с. 89—145.

 4 Возняк М.С. Названа праця. — С. 489.

Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грамматіки, или писменница языка словен(ъ)скага», яка була видана у Кременці 1638 р. Автор переробки не встановлений, але цікаво, що він критично поставився до оригіналу: відкинув теорію віршування, розроблену М. Смотрицьким на основі грецьких зразків, опустив штучний поділ звуків за грецькими зразками і параграф «\x03C9 Просодіи». Власне граматичний матеріал дуже близький до того, який поданий у М. Смотрицького, але дещо скорочений і спрощений. На думку В.В. Німчука, «Будучи в основі своїй скороченою переробкою праці М. Смотрицького «Грамматіки, или писменница языка словен(ь)скага» 1638 р. не внесла помітних нових елементів у граматичну теорію і практику українського мовознавства XVII ст. Однак у ній яскраво виражене прагнення до зрозумілого й стислого викладу навчального матеріалу» 1.

Великою лексикографічною працею, яка сприяла піднесенню авторитету як церковнослов’янської, так і тодішньої книжної української мови, був HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/berlex/be.htm" «Лексіконъ славенор\x03C9сскїй и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627, Київ). Автор поставив перед собою два завдання, які не суперечили одне одному: зміцнити престиж церковнослов’янської мови шляхом кодифікації її лексики і разом з тим утвердити норми книжної української мови з опорою на народну мову. П. Беринда активно використовує відомі на той час у Європі словники, зокрема Максима Святогорця (Максима Грека) — російського автора, Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на межі XV—XVI ст., використав він і покрайні глоси з книг білоруського першодрукаря Франциска Скорини, а також слов’янські азбуковники попередніх століть. Для тлумачення власних імен — друга частина «Лексікона» — П. Беринда взяв за зразок додаток до багатотомного видання Біблії, здійсненого в 1569—1573 рр. у м. Антверпені 2.

 1 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm" Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 154.

 2 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/berlex/be01.htm" Німчук В.В. Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорсосскїй и именъ тлъкованїє» // Передмова до видання Лексикон словенороський Памви Беринди. — К., 1961. — С. XVIII.

Передмову до словника написано староукраїнською мовою: «Широкій й великославный \x0131азык Славенскїй. Мл(с)тивыи Пан\x03C9ве Балабан\x03C9ве, маючи \x03C9квитое залеце[н]е нетолко \x03C9[т] писм Бгословски[х] и гvмн\x03C9[в] црковны[х] з’ еллинског\x03C9 ним’ протлумачоных’, але и з’ б[ж]: Лvтургіи, и иныхъ таемниц’ которыи сА ты[м] \x0131азыко[м] в’ великой и малой Р\x03C9ссїи, в’ Сєрбїи, Болгарїи, и по ины[м] сторонамъ \x03C9[т]правую[т]: и[ж] тру[д]ности теж сл\x03C9въ до вырозумЂнА темны[х] многїи в’ собЂ мает’ (Бер., 3). До одного церковнослов’янського слова П. Беринда наводить інколи один український відповідник, а інколи й декілька (у тім числі полонізмів), напр.: абїе: оуже, зараз, внетъ (пол. wnet), скоро, вскокъ, рыхло (пол. rych\x0142o); дръжавствую: паную, в’ поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь преложонымъ, кролє(м), цЂсарє(м); жилище: мешканьє, домъ; злакъ: зеленость на тра†или на былинах, любо на листехъ деревъ, \x03C7\x03BB\x03CC\x03B7, албо \x0131арина \x03C9городнаа, паша, трава з розмаиты[м] sЂльємъ. або всАкаА трава квитучаа, sельє. Останній приклад засвідчує у перекладній частині й грецьке слово. До цього П. Беринда вдається нерідко, інколи використовує й латинські відповідники, напр.: излишнїй: \x03C0\x03B1\x03C1\x03B9\x03C4\x03C1\x03BF\x03C2 збы[т]ны[и]; инокъ: \x03BC\x03BF\x03BD\x03C7\x03C2\x03B9\x03C7\x03BF\x03C2 \x03BC\x03BF\x03BD\x03B7\x03C1\x03B7\x03C2 \x03BC\x03BF\x03BD\x03B1\x03C7\x03BF\x03C2. \x03B3. \x03BF, \x03BC\x03BFнах з єлл: и ла[т]: и сло[в]: чернeць, але ино[к] сло[в]: то[л]: в рсо[с] єдинокь, або уєдиненый, ацд\x0303і . Пустынни[к] разумЂтисА мoжеть: заречeнїе, при: \x03C3\x03C1\x03BF\x03B7\x03C2\x03B9\x03BF приреченье, обеца[н]є, рукоимство. Коли автор словника не знаходить в українській мові однослівного відповідника, він тлумачить церковнослов’янське слово, а інколи додає й своє судження про позначуваний об’єкт, напр.: ЗемлемЂрїє, или землемЂрство: з’ еллин: ґе\x03C9метрїа, сирЂчь, размЂрителнаа. Есть сіе художество sЂло полезно къ размЂренїю градо(в)ства, и путій, и къ инымъ веще[м] паче болши[м]; Изумленіе: \x03C9шалЂньє, захожЂнье в’ голову з’ горАчки, албо \x03C9морочЂнье \x03C9[т] пїанства. У перекладну частину можуть потрапляти й церковнослов’янські слова та форми; напр.: зри: виждъ, смотри, позирай, дивисА, домышлАйсА, догадуйсА, глАди, познавай; зрАху: дивлАхусА; иждивенїе: изнуренїе, выдато[к], накладаньє.

Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов’янською лексикографічною працею і справив помітний вплив на розвиток словникарства у інших слов’янських і навіть неслов’янських народів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко розмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов’янську і вирослу на її основі староукраїнську. Треба відзначити, що повага До культової мови особливого типу, не пов’язаної з буденним життям, існувала завжди в усіх народів, в тому числі й у тих, у яких служба велася рідною мовою. Діячі церкви усвідомлювали, що культовий стиль — це особливе мовлення, яке не повинно опускатися до буденності. Відомий чеський граматист Я. Благослав писав у своїй «Граматиці», шо для передачі Божого слова «не годиться вживати абиякі, легкі, корчемні слова, що закон божий не для того перекладено чеською мовою, щоб його тільки пастухи на пасовиську читали, знаходячи в ньому звичайну для себе мову, але більше для того, щоб він у спільному зібранні богобоязливих людей різних станів з великою поважністю як воля або право свого найвищого цісаря і володаря всього живого читаний був і щоб гідно в їхніх вухах звучав» 1.

Треба згадати ще про одну важливу лексикографічну працю, яка хоч і була написана в Москві, але мала прямий вплив на розвиток староукраїнської літературної мови. У 1649 р. російський цар попросив київського митрополита Косова прислати учених мужів для перекладу Біблії. Ними виявилися Арсеній Сатановський і Єпіфаній Славинецький. Останній на основі латинського лексикону А. Калепіна, відомого всій Європі, створив перекладний латинсько-український словник, який у XVIІ-XVIІІ ст. поширювався в численних списках. Є тут і російські відповідники 2.

 1 Цит. за працею: Kralik O. Humanismus a po\x010Datky \x010Deskeho mluvnictvi. — In: Poeta Travni\x010Dkovi a F.Wollmancwi. — Brno, 1948. — S. 262.

 2 Див.: Німчук B.B. «Лексіконъ латинский» та «Лексікон словено-латинский» і їх місце в історії старої лексикографії // Передмова до Лексикона Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. — К., 1973. — С. 25.

Разом із А. Сатановським Є. Славинецький виготував «Ле\x03BEікон словено-латинський». Перший словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон: його реєстр містить близько 27 тисяч слів (у «Лексиконі» П. Беринди близько семи тисяч). Після латинського слова спершу наводиться церковнослов’янський відповідник, потім український, напр.: conclusio за[к]люченїє, конецъ (ЛСК, 135); eminor, пречу, грожу (177); peiero, клятвопреступаю, ложнЂ кленуся (304) і под. Проте може бути й навпаки, напр.: pecus, dis, pecu, ско[т], говядо (304).

У XVII ст. церковнослов’янська мова чітко протиставляється українській літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище. Про це свідчить поява в XVI—XVII ст. і українсько-церковнослов’янських розмовників, і церковнослов’янського HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/berlex/be.htm" «Лексикона словенороського» П. Беринди , і граматик церковнослов’янської та староукраїнської мов, і передмов до богослужбових книг, написаних паралельно обома мовами.

Граматикою староукраїнської мови була HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/uzhgram/uz.htm" «Граматика словенская» І. Ужевича . Правда, це рукописна праця, написана до того ж у Парижі. Відома вона в двох варіантах: перший з них, написаний латинською мовою в 1643 р., зберігається тепер в Національній бібліотеці в Парижі, другий, написаний тією ж мовою в 1645 р., знаходиться в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Видані вони тільки в 1970 р. стараннями І.К. Білодіда та Є.М. Кудрицького 1. Текст пам’ятки доводить, що І. Ужевич був знайомий з граматиками Л. Зизанія і М. Смотрицького. Зокрема, він прийняв поділ слів на вісім частин мови, слідом за М. Смотрицьким виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків. Очевидно, використовуючи український матеріал, автор все ж таки прагнув створити універсальну «словенську» граматику, оскільки він не зафіксував кілька виразних українських граматичних рис, зокрема закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких різновидах відмінювання іменників не наводиться кличний відмінок. Проте в більшості випадків граматика відображає особливості живої і літературної мови того часу. Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В. В. Німчук 2, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує структуру української граматики. В арраському варіанті є елементи порівняльного аналізу української мови з іншими слов’янськими. Так, автор пише про те, що інфінітив у поляків закінчується на -с, наприклад, pisa\x0107, czyta\x0107, проте русини, богеми, морави та інші народи Слов’янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму на -ити або -ить, наприклад, писати і писать, чути, бити 3.

 1 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/uzhgram/uz.htm" Граматика слов’янська І. Ужевича / Підготували до друку Г.К. Білодід, Є.М. Кудрицький. — К., 1970.

 2 HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm" Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

 3 Там же. — С. 189.

Як зауважує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича є непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при витлумаченні деяких слов’яноукраїнських граматичних особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, дієприслівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично опрацював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці» 1.

У XVII ст. з’являються й словники з українським реєстром. Тут мається на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Вперше звернув увагу на цю пам’ятку П. Житецький 2.

 1 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 198.

 2 Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. — К., 1889. — С. 3.

Він твердив, що в ній українська лексика представлена досить виразно, хоч і не повно. Учені вважають, що цей словник — спроба обернути «Лексикон» П. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковнослов’янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не просто. Адже до одного церковнослов’янського слова П. Беринда, як правило, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не тільки українських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до одного українського (і не тільки українського) слова подати декілька церковнослов’янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це може бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство уродство, блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж одному українському слову відповідає два і більше церковнослов’янських слів: бедра лядвія, чресла; безвстыдний мЂдноличенъ, безстуденъ; бичь жезлъ, бичъ; благаю умилостивляю, умилосерджаю; лЂчу цЂлю, врачую; лЂпшый лучшїй, уншїй; лЂторасль \x03C9[т]расль, народокъ; лыси[й] плишивъ, возли[с]; мешкаю жите[л]ствую, живу, \x03C9битаю; многомовность многоглаголанїе, велерЂчїе; мнозтво множество, многое множество, бездна; набываю стяжаю, стяжаваю, притяжую, притяживаю, сънабдЂваю, сънискаю, при\x03C9брЂтаю і т. ін. Перекладаються і словосполучення: верхь \x03C9держую \x03C9долЂваю; великіе речи мовлю велерЂчую; веселя справую бранЂкую, брачуся; внЂвецъ \x03C9бертаю, испражняю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій подвигополо[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую плачливе \x03C9каяваю; жалобу \x03C9[т]правую сЂтую; жартовнии рЂчи шутовныя радо[ст] творная; нагороду рицеромъ даваючїй, подвигоположникь, даровник і под. У реєстрі можуть виступати і фразеологізовані словосполуки: не даю покою стужаю, \x03C9sлобляю, возмущаю, удручаю; переношу \x03C9комъ презираю пренебрегаю; до шкоды привожу напраснствую та ін. Чимало в реєстрі полонізмів: живїолъ «стихія», заисте «справді», «істинно», зайзрость «заздрість», залеценїе «вказівка», засадзка «засада», «западня», звлаща «зокрема», зґелкь «шум», «гам», «гомін», зєдноченіе «з’єднання», зупелность «цілість», «повнота», коляцїя «вечеря», контентую «задовольняю», креть «кріт», кропля «крапля», ксїонже «князь», лїоси «жереби», лотръ «негідник», лупЂжца «грабіжник», ляментъ «плач», менжне «мужньо», мисюрка «шолом», мнозтво «багато», мнЂмаю «суджу», «думаю», моцъ «сила», мусъ «примус», «насильство», брухъ «живіт», быдло «скот» і под.

У XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крім того, поезія складається з двох різновидів: панегірично-полемічного і побутового, а драми поділяються на класичні й народні.

HYPERLINK "http://izbornyk.narod.ru/ukrpoetry/anto.htm" Українські поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К. Транквеліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич, М. Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.) включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячували одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірик. Дехто з цих поетів писав по-церковнослов’янському, це, наприклад, Н. Зінкович:

Твари словеснои

Яже небеснои

Имяше сладости

Вкушати радости (УП, 362);