Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть XVIII ст.), Детальна інформація

Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть XVIII ст.)

Пошукова робота з мовознавства

XVII ст. в історії українського народу сповнене драматизму. З одного боку, це відстоювання своєї національної, релігійної і культурної самостійності, з другого — небачене з часів Київської Русі піднесення національної самосвідомості, розквіт науки, культури, мистецтва.

Від початку XVII ст. починає руйнуватися традиційна для України опора православ’я — княжа Волинь. Син великого подвижника віри й освіти Костянтина Острозького Януш Острозький прийняв католицьку віру. Відтоді, як пише один з дослідників історії релігії в Україні, «світ православ’я починає окутуватися густим туманом латино-польської пропаганди... Чинячи в дусі свого нового вірування, Януш після батькової смерті почав зводити костьоли на землях Острозьких і виганяти руських священиків з церков, побудованих його предками. Так, у 1610 р. він відібрав у православних церкву св. Трійці, засновану його прадідом у Межирічі і, добудувавши до неї кляштор, віддав ксьондзам Францисканського ордену» 1, а в 1624 р. внучка Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевичева на місці Острозької школи заснувала єзуїтську колегію 2. Те ж саме сталося і з князем Миколою Черторийським, який після смерті свого батька Юрія, ревно відданого православ’ю, просив Сигизмунда III повернути йому родовий маєток — Пересопницю з монастирем і обернути їх на користь заснованої ним у Клевані єзуїтської колегії світських ксьондзів, що звалися мансіонаріями 3.

 1 Древние волынские православные помяники.— Житомир, 1892. — С. 33.

 2 Возняк М.С. Історія української літератури. Кн. перша. — Львів, 1992. — С. 341.

 3 Древние волынские православные помяники. — С. 41.

Так поступово руські князівські родини зраджували православ’я, а разом з ним і свій народ з його давньою оригінальною культурою і власною мовою. І хоч ще й на початку XVII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Острозького, чується заклик зберігати предківську віру:

Памятайте, же сте c княжат руских острозких вышли,

их вЂру, дЂльность и набожность мЂйте на мысли.

Вами хочу похвалитися перед божим маєститом,

кгды з вас жаден не будет апостатом,

Отъ вЂры кгрецкоє апостольскоє церкви вЂсточноє

дому нашему и славным продком нашим пожиточниє.

Продкове бовЂм ваши, кгды вЂpy, якъ тарч, держали,

непріятели дому ихъ завше предъ ними дрыжали (УП, 152),

але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестанство. Якщо під його впливом у XVI ст. один за одним з’являлися переклади св. письма на близьку до народної мову, то в XVII ст. такі твори поодинокі. Проте православ’я не здавало своїх позицій. Головними його захисниками були священики й православні братства, що розвивалися в містах, брали під свій захист церкви, фундували школи, дбали про розвиток науки й мистецтв. Спершу братство виникло у Львові, згодом наприкінці XVI — у перших десятиліттях XVII ст. вони засновуються в Гологорах, Замості, Любліні, Рогатині, Бересті, Перемишлі, Красноставі, Городку, Галичі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах. Де виникало братство, там засновувалися школи, пожвавлювалося культурне життя. Близько 1572 р. князь Костянтин Острозький відкрив на свій кошт початкову школу в Турові, в 1577 р. другу школу у Володимирі на Волині. У своєму рідному місті Острозі він заснував школу вищого типу, яку його сучасники називали «Тримовним ліцеєм», «Колегією» або навіть «академією» 1. Школи позасновувалися також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Любліні, Бересті, Кам’янці на Поділлі, Замості, Галичі, Луцьку, Холмі, Вінниці, Немирові, Пересопниці та в інших містах 2.

 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 341.

 2 Там же. — С. 358.

Українське політичне, релігійне й культурно-освітнє життя з початку XVII ст. складалося під впливом берестейської унії, прийнятої у Бересті (Бресті) в 1596 р. Почалася велика свара між уніатськими і православними єпископами. Це й знайшло своє відбиття в розвитку полемічної літератури. Власне полемічну літературу, користуючись сучасною термінологією, можна було б назвати публіцистичною. Але здебільшого полемічний характер мала й тодішня художня література.

Як полеміст зажив собі слави Іван Вишенський. Перший свій твір він надсилає з Афону в Україну-Русь ще наприкінці XVI — у 1592 або в 1593 р. Це було «Посланіє до всЂх обще в лядской земли живящих». Далі він жив і писав переважно на Афоні і зрідка в Україні і закінчив свій життєвий шлях близько 1620 р. в Афонському монастирі. Влучну характеристику загальному напрямові творів І. Вишенського дав І. Франко: «Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє проти заходів латинства та’ унії. Се вірно, але тілько в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру (виділення наше. — В.Р.) лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту — в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя» 1.

 1 Франко Іван. Іван Вишенський. — Львів, б/д. — С. 25—26.

І. Вишенський, як істинний захисник православного християнства, всі інші віровчення сприймав як єресь. Тому переклади святого письма на просту мову засуджував. Він писав: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не вывирочайте. По литургии же для зрозуменя людского попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковньте всЂ и уставы словенским языком друкуйте. Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую завист имает на словенский язык, же ледве жив от гнЂва; рад бы его до щеты погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во огиду и ненавист приведет. И што нЂкоторие наши на словенский язык хулят и не любят, да знаеши запевно, як того майстра дЂйством и рыганем духа его поднявши творят. Ато для того диавол на словеский язык борбу тую мает, зане ж ест плодоноснЂйший от всЂх языков и богу любимший: понеж без поган — ских хитростей и руководств, се ж ест кграматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных, диавола въмЂстных, простым прилежным читанием, без всякого ухищрения, к богу приводит, простоту и смирение будует и духа святого подемлет» (Виш. 23). Сучасники й наступники І. Вишенського, який сидів на Афонській горі і не відчував, що боротьба за віровчення йде пліч-о-пліч зі змаганням за освіту, усвідомлювали цю проблему значно краще уже наприкінці XVI ст., а XVII ст. у цьому відношенні повністю спростувало афонського інока.

Толерантніше ставилися вони й до давніх слов’янських свят. У всякому разі не повторювали слідом за І. Вишенським: «Коляды з мЂст и з сЂл учением выженЂте; не хочет бо Христос, да при его рождест†диаволские коляды мЂстце то мают, але нехай собЂ их в пропаст свою занесет. Щедрый вечер з мЂст и з сЂл в болота заженЂте, нехай з диаволом сЂдит, а не з христиан ся ругает. Купала на Крестителя утопЂте и огненое скаканя отсЂчЂте; гнЂвает бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попущаете диаволу ругатися вами з вас же самых. Петр и Павел молят вас, если хочете от них ласку мЂти, да потребите и попалите колыски и шибеницЂ на день их, чиненые по Волыню и Подолю» (44).

І. Вишенський у всьому, в тому числі і в мові, — традиціоналіст. Він добре знає церковнослов’янську мову, обстоює її перед П. Скаргою як знаряддя істинної святості: «То всЂ, Скарго, род руский в писмЂ и науке славянскаго языка благодатию Христа бога одержал, засвидЂтельствовал и тако достатечне спробовал» (193). І разом з тим кілька разів підкреслює, що він якихось особливих шкіл не закінчував, а до філософії, риторики й інших «латинських» наук відчуває відразу. «Наперед тебе от тое прелести остерегаю, любимый прочитателю, — пише він, — да не ищеши зде хитростей слогов сплетенорЂчивых наказания еллинскаго»; і далі: «А о собЂ аз и сам свЂдительство вам даю, яко грамматичкого дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского высокомечтателного ни слыхах» (10). Іноді його мова майже чисто церковнослов’янська. Це переважно тоді, коли він цитує апостолів або говорить про високі церковні цінності, напр.: «А егда сие исправите, чаю на милость божию, яко призрит на нас паки милосердним оком и благочестие наше въздвигнет, и всЂх, в нем благочестно живущих, спасет, и царства небеснаго наслЂдниками быти сподобит, еже всЂм получити, господи, дажд (7); ...по Иоану: «Елици же, — рече, — приаша ero, даст им власт чадом божиим быти, вЂрующим во имя его, иж не от кръви, ни от похоти плотскиа, ни от похоти мужескиа, но от бога родишася» (43); Михайло Матеолог: «Приключися вам и нам от превозношеных скиф, вам, неповинным ни в чесом же, боязнь тЂх имуще римской церкви, в твердости стоящей, нашей же в колЂбании и не мирЂ, обаче приидЂте нам на помощ скоро, хощем единомудрствовати c вами, яко погибаем злЂ от мерзких варвар» (79); «Кое же причастие свЂту во тмЂ! Не буди се примЂшатися во вЂки нам!» (81).

Церковнослов’янською лексикою пересипано тексти усіх творів І. Вишенського: «Книжки» («Обличение диавола-миродержца», «Писание до кн. Василия», «Буди ж вам извЂстно, правовЂрным», «Писание до всЂх обще...», «Писание к утЂкшим...», «ИзвЂщение краткое», «О єретиках», «Загадка философом латинским», «СлЂд к постыжению и изучению художества», «Новина, или вЂcT»), «Краткословного отвЂта Петру СкарзЂ», «Послання Домникии», «ЗачапцЂ мудраго латынника с глупым русином», «Послання львовскому братству», «Послання Иову Княгиницкому», «Позорище мысленому». Це переважно абстрактні слова на -ние, -ие (запустЂние, мудрование, высокомудрие, тщеславие, благочестие, пришествие, утЂшение, безвЂрствие, изчезновение), а також активні дієприкметники на -ый, -ий, -ай (протерпЂвый, грядый, вЂруяй, поминаяй). Часто трапляються й інші дієслова церковнослов’янського походження і службові слова: рещи, изректи, внийти, восприяти, зане, занеже, сице, зде і т. д.

І все ж українська лексика в творах І. Вишенського переважає. Уривками в них вкрапляються суто народні вирази типу: не минай скорогонцем, яко пустое коло вЂтрное, очима пробЂгаючи от мЂста на мЂсто вперед писанного (10); Нехай ся не хвалит силный силою своєю, богатый богатством своим, премудрый премудростию своєю (18); Не толко не были есте, небожята, непорочными нЂколи, але есте еще и нынЂшняго жития, рекомо в духовном стану, различных злоб пороками тое непороченство убили, уморили и запамятаням погребли (77); махлюйте як хочете и лжЂте и тую ж лож другими подпорами неправд боронЂте (78).

Серед іменників у творах І. Вишенського найбільше таких, що позначають різноманітні реалії: ременец, лычко, грошики, хата, кутык, землиця, скарбниця, волося, чоботища, свитка, копеняк, потылиця, черевики, обора, полмысок, колиска, порхавка, оборог, вЂхоть, шматина, вечеря, горелка, поливка, борщик, ворочок, опрЂснок і под. Уживаються назви осіб за різними ознаками — віком, статтю, суспільним становищем і под.: вязень, волоцуга, дЂдич, неборак, жебрак, тесля, хлопчик, поганець, небожата.

Звичайно ж, знаходять відбиття народні назви природних і штучних ландшафтних явищ: вир, гостинец, жерело, поточец/поточок та ін. Крім лексики на означення конкретних реалій, чимало також абстрактних українських слів: брЂдня, забобон, згуба, зрада, згода, недбальство, омылка, перешкода, праця, пыха, пожиток, сором, справа, щирост і под.

Дієслова трапляються також досить рясно: ся не почуєте, пытати, скважитися, куповати, досягнет, посоромити, чудуватися, запитати, загамувати, зажмурити, даровати, зрозумЂти, пановати, дбати, отруити, катовати, поздыхати, будовати, згвалтовати, керовати, прагнути, сваритися та ін. Порівняно рідше трапляються українські слова серед прикметників і прислівників: щирый, смачный, затышный; запевне, марне, голосно, бридко, досыть та ін.